Яворський М. Смак життя

У нашій стайні не було потреби в «новинах», поганих чи хороших. Все, що відбувалося у решті світу, не мало значення. Важливим було лише одне - що робимо ми.

Тримаючи той випуск «Геральд Трибун», я згадав, що казала мені якось Соня, донька фрау Бандлі: «Я знаю стільки всього про те, що відбувається у світі, дивлячись телевізор, але я майже нічого не знаю про те, чим живуть мої односельці». Думаючи про це, я мимоволі перегорнув першу сторінку газети і вже хотів так само гортати далі, коли мені впав в око заголовок, який змусив мене прочитати те, що було під ним.

«Заарештовано американського адвоката» - було там написано. Я відразу ж подумав про Діка Гендерзона. Без сумніву, так воно і було. Інтерпол знайшов його аж в Італії і піймав у Римі. Йому було висунуто обвинувачення в незаконних оборудках, шантажі й ухилянні від сплати податків в особливо великих розмірах. І зараз він сидів у в’язниці в Римі.

Я не закінчив читати статтю до кінця, бо Ліза вихопила в мене газету. Вона також хотіла дізнатися, що сталося з Діком, «чарівним милим аферистом».

Коли на когось чекаєш, час тягнеться повільно. А коли чекаєш в порожньому вестибюлі готелю, то ще повільніше. Щоб якось вбити час, я взяв номер «Правди», офіційної газети Комуністичної партії Радянського Союзу. Заголовки розповідали про початок п’ятирічки, націленої на підвищення якості внутрішнього виробництва.

Вже вдруге я у Львові.

Я чекаю на Бориса Андрійовича.

Ми мали зустрітися у вестибюлі готелю «Жорж» рівно о дванадцятій.

Я вже з ним бачився раніше, під час мого першого приїзду, коли примчав побачити матір.

За порадою пані Бакланової, яка дуже допомогла мені у Нью-Йорку отримати візу для приїзду в Україну, я прийшов до нього у відділ міжнародних відносин Львівського університету. З цієї нагоди я подарував йому свою книгу «Радянська політична думка». Він сказав, що знав від пані Бакланової, що я привезу цю книгу.

Того разу ми мило порозмовляли, без жодного політичного підтексту. Йому було ледь за сорок, вихований, проте з легенькою ноткою зверхності, яка, вочевидь, була притаманна більшості інтелектуалів у цій країні. Він сказав, що часто буває у різних країнах у складі офіційних радянських делегацій, і був певен, що побуває у Нью-Йорку з радянською делегацією в ООН. І тоді він «неодмінно» навідає мене. Я дав йому свою адресу та номер телефону.

І от за три роки він мені зателефонував. Він був у Нью-Йорку і хотів зі мною зустрітися. Запропонував прийти до мене додому. Я дещо вагався, проте врешті погодився.

Він прийшов такий життєрадісний, приніс з собою дві пляшки горілки «Столічної» і величеньку банку ікри. Вів себе, ніби ми були давніми друзями.

«У тебе є відкривачка?» - спитав він, пропонуючи відразу відкоркувати одну з пляшок.

Тож я поставив на круглий столик, за яким ми сиділи, пляшку горілки і повну тарілку ікри.

Борис Андрійович підняв склянку.

«За нашу другу зустріч!»

Я приєднався.

Ми залпом спорожнили свої склянки. Це було таке незламне правило, якого я навчився під час першого свого приїзду до України. Якщо так не зробити, то це вважалося проявом неввічливості і до того ж було «не по-чоловічому». Я, звісно ж, поставив менші склянки, ніж ті ґранчаки, якими пили у Львові.

Закусивши ложкою ікри, ми виголосили ще один тост.

«За твоє здоров’я!»

Ще горілки.

Ще ікри.

Ще один залп.

Поміж горілкою і ікрою ми говорили про політику. Його цікавив рух за права афроамериканців, студентські рухи, причини їх провалу. Стало зрозуміло, що його сприйняття цих рухів базувалося на викривленому поясненні американської Комуністичної партії, яка заявляла свою причетність до їх організації.

Борис Андрійович досить пожвавлено зреагував на мої слова про те, що американська Комуністична партія - це політичний банкрот, і те, що її заполонили агенти ФБР.

«А як же ж Ґас Голл, він же ж відданий комуніст!» - різко відповів Борис Андрійович.

«Може, він і відданий комуніст, так само, як прихильник якоїсь релігії віддано вірить у біблійні норми. Але в цьому немає життя, така відданість нудна, затерта, вона придушує суспільну активність».

Борис заперечив.

«А як же ж Анджела Дейвіс? Вона ж член партії!»

«Так, але для неї комунізм - це не догма. Вона не просто цитує Маркса чи Енгельса. До того ж, вона активна радикальна феміністка. Вона спонукає людей до дії, навіть зараз, коли сидить у тюрмі...»

Борис нічого не знав про фемінізм чи про Рух за визволення жінок. Його вразила моя думка про те, що жіночий рух - найбільш значуще політичне осягнення XX століття. Оскільки він представляв суспільство, де і в політиці, і вдома правлять чоловіки, він не міг повірити, що я серйозно так вважаю. Він заявив, що у Радянському Союзі «жіноча проблема вирішена».