Яворський М. Смак життя

Ми підходили до кінця вулиці Сапєґи, там, де вона зустрічається з вулицею Коперніка. Помітивши довгу цегляну будівлю навпроти, Ліза потягла мене звідти, промовляючи пошепки: «Швидше, йдемо звідси».

Я зрозумів чому. У цій похмурій, вицвіло-сірій триповерховій споруді всі вікна були заґратовані. На тротуарі через кожні десять метрів стояли солдати з автоматами напоготові. Здавалося, що вони стежать за кожним нашим кроком, хоча ми і були на протилежному боці вулиці. Ми пришвидшили крок і повернули на вулицю Коперніка.

«Той будинок під охороною був моїм першим університетом, найвідоміша в’язниця в Східній Європі», - жартома сказав я.

«Не жартуй, Майкле, ходімо звідси і вип’ємо десь доброї кави».

Ми пішли до центру міста аж до площі Ринок. Ще здалеку побачили напис «Кав’ярня». Зайшли. Помітивши на прилавку автомат для еспресо, Ліза не могла втримати радості. «Нарешті ми поп’ємо справжнього капучіно!» - вигукнула вона, від чого присутні там відвідувачі, переважно молоді і з цигарками в руках, повернули голови в наш бік.

«Капучіно, будь ласка», - замовила Ліза, залюблено дивлячись на італійський каво-автомат перед нею.

Дівчина за прилавком закрутила головою.

«N 0 !»

«Латте?»

«N 0 !»

«Еспресо?»

«N 0 !»

Ще одне «N 0 !»

Подумавши, що дівчина за прилавком, мабуть, не зрозуміла, я пояснив замовлення українською.

«Ні, ні, я все зрозуміла, - відказала вона. - Я вивчаю англійську і італійську в університеті».

«То в чому тоді справа?»

«Цей імпортний автомат привезли з Італії два місяці тому, але у Львові нема техніка, який би вмів його підключити».

Ми повернулися до готелю. Ми пропустили обід в ресторані «Москва» в нашому готелі. Натомість я замовив пляшку «Совєт-ского» шампанського, чималеньку банку ікри, крекери, і ми пішли нагору до свого номера на третьому поверсі.

Ми поїдали ікру, запивали її шампанським. А оскільки ложок не було («Москва» нам не захотіла їх додати), ми набирали ікру крекерами і часом навіть руками. Було весело. Говорили небагато, та й то про несерйозне, адже «стіни мали вуха». Зате багато сміялися.

Ковтаючи ікру, я пригадав питання Бориса Андрійовича. «Ви б хотіли на нас працювати?» Дотепно, думав я. В Америці тебе питають прямо: «Чому ви хочете на нас працювати?»

Наступного дня о шостій ранку нас з Лізою посадили на військовий літак, який летів до Москви. Крім нас, пасажирів більше не було. Судячи з завішаних нагородами грудей, пілот, мабуть, був ветераном Другої світової. Коли він відкрив рота, щоб сказати «Здравствуйте», ми почули запах алкоголю. Літак здійнявся, немов птаха з клітки, проревів, набираючи висоту, і врешті вирівнявся під чистим небом.

Ми тремтіли від холоду і частково від того, що не розуміли, чого летимо на старому військовому літаку. Лізі нічого не було відомо про зміст нашої «бесіди» з Борисом. Я навмисне їй нічого не сказав. Але під час нашої прогулянки парком ввечері напередодні я пояснив їй, що тут «стіни мають вуха». Відповідно, поки ми не повернемося до Цюриха, не слід критикувати нічого, що ми тут побачимо, і особливо нічого, що ми могли бачити чи чути в Самборі, зоні, категорично забороненій для іноземців.

Ближче до Москви погода змінилася. Густі хмари проковтнули літак. В кабіні стало темно, як вночі. Мерехтіло тільки кілька вогників на панелі керування. Ми затягнули свої паски безпеки, але вони знову послаблювалися, щойно літаком кидало вліво-вправо. Коли літак почав знижуватися, здавалося, що він от-от розвалиться на частини. Пілот ніби повністю втратив контроль. Ми чули, як він лається, радіозв’язку не було. «Тримайтеся міцніше! - закричав він. - Я пробую сісти!»

На мить я розплющив очі. Носом літак врізався у товсту сіру стіну.

Ми почули глухий удар, стрибок, літаком кинуло, закрутило, затрясло, він знову вирівнявся і зі скреготом зупинився.

Ми були на військовому аеродромі.

Вибравшись з літака, пілот опинився серед військових високих чинів. Вони вітали його за відвагу і удачу. Я почув, як один з них сказав, що шансів у нас було один на тисячу.

Прочекавши кілька годин, ми нарешті потрапили в готель «Ме-трополь», куди нас відвіз Інтурист. Щойно ми зайшли до номера, Ліза нервово стала перевіряти різні місця, зокрема й ліжко, де могли бути сховані підслуховувальні пристрої. Я заспокоїв її - зрозуміло, що в готелі для іноземців всі номери були повні жучків.