Яворський М. Смак життя

Пригадуючи, що б такого розповісти на Лізине прохання про незвичні пригоди під час «студентської революції», я мимоволі бовкнув: «Хліб!»

Ліза косо глипнула на мене.

«Ні, ні! Я не п’яний. Саме хліб».

Як я вже казав, окрім фемінізму, ще одним надбанням шістдесятих був смачний корисний хліб. До того у Штатах переважно продавали «чудо-хліб». То було те саме «чудо», яке я бачив на кораблі дорогою до Америки. Минуло вже два десятки років, але я й досі пам’ятав, як хлопчаки робили з того «чудо-хліба» кульки і кидалися ними, а ще намагалися вцілити ними дорослим у каву.

У шістдесятих дівчата, чи як ми їх тоді називали, «сестри», почали пекти власний хліб і ділитися з іншими. Пригадую, як Робін, одна з наших студенток-активісток, принесла на нашу зустріч буханець хліба, який спекла сама. Ми цілували її і ділилися тим хлібом, ніби він був священний.

Пекти власний домашній хліб стало серед американської молоді дуже модно. І врешті комерційні пекарні зрозуміли, що вигідніше буде почати пекти смачніший і корисніший хліб. Так вони і поклали край монополії «чудо-хліба».

Наслухавшись моїх розповідей про відродження смачного хліба в Америці, Ліза вигукнула: «Спечімо свій хліб!»

Наступного дня ми пішли в магазин у Вікосопрано, купили кілограм пшеничного борошна і пачку дріжджів. Увечері ми замісили тісто і поставили на ніч підрости. Як же ж ми налякалися, коли побачили зранку розбухлу, вдвічі більшу, масу. Ми зробили круглий буханець і обережно, немов якусь кришталеву вазу, вклали до печі. Далі нетерпляче чекали на таємниче перетворення тіста на їстівний хліб. Чекали, немов на чудо...

За годину я обережно відкрив заслінку. Ми з Лізою наввипередки сунулися побачити, що ж там вийшло, що аж стукнулися головами.

І побачили - обвуглену плоску паляницю.

Однаково, нашій радості не було меж.

«Вийшло! У нас вийшло! - попри все не переставала повторювати Ліза. - Наш перший хліб!»

Ми поставили його на стіл, накрили рушником і стали чекати, поки охолоне.

Наше пекарське мистецтво поліпшилося після відвідин моєї матері у Самборі. Почувши, як ми все робили, вона розповіла про свій спосіб. Коли вона пояснювала, то її руки ніби по-справжньому місили.

«Глянь, які жваві її руки... і такі ж сильні, як в тебе», - не втримувалася Ліза від коментарів.

Моїй мамі було ледь за вісімдесят.

«Ви й досі самі печете хліб?» - спитала Ліза, а я переклав.

«Ні, шкода, але ні... Як і інші у нашому селі, до війни я молола власне житнє борошно, але коли прийшли совіти, то позабирали жорна. Ми стали залежати від їх хліба з міста... Ми втратили свободу пекти свій хліб».

її лице залила злість.

«Коли міліціонер забирав мої жорна, мені захотілося вдарити його лопатою, але він мене відштовхнув і наставив пістолета».

«Отака-то вона, моя мама, - сказав я Лізі. - Ніколи не здається ...»

«До війни, - вів далі я, - польська влада була проти всього українського, навіть проти української мови. Але моя мама влаштувала у своїй хаті читальню з українськими книжками, щоб плекати українську свідомість. Незабаром з’явився поліцай з Турки. Він зірвав напис і пригрозив арештувати її. А сільський священик, русофіл, відмовився дати їй причастя. Проте це її не злякало. Напис «Читальня», жовтими літерами на блакитному тлі, в національних українських барвах, повісили назад, щойно поліцай пішов. Я спитав маму про те, як священик відмовився давати причастя, коли вперше приїхав до України. Вона сказала тоді: «А я дуже й не горювала. Це мене зцілило від ходіння до церкви. Мені не треба якогось брехливого священика, щоб поєднатися з Богом. Господь зі мною...»

Повернувшись до Лізи, я сказав: «Здається, я успадкував материн дух вольности».

«Авжеж, але не переборщи!» - відказала Ліза, вочевидь, натякаючи на прихований зміст.

Повернувшись до Швейцарії, я загалом дотримувався материного способу випікання хліба, але дещо доповнив, додавши до житнього борошна трохи білого пшеничного, трохи вареної гречки і вівсяних пластівців. Але для нас з Лізою то був «хліб моєї мами».

Я навіть так його називав, пригощаючи гостей на нашому кукурудзяному бенкеті. Аромат цього хліба, щойно вийнятого з печі, просто зачаровував наших гостей. Дехто навіть стверджував, що він діяв як афродизіак. Як би там не було, вони за нього билися і поглинали з сирами і вином, яке принесли з собою.

Хліб з’їдали ще до того, як встигали подати кашу. Кукурудзяна каша, полента, - то була улюблена італійська страва, яку готували з меленого зерна. Я варив її у великому мідному казані на маленькому вогнищі біля берези. Починав варити за дві години до приходу гостей. Що довше і повільніше її варити, то каша буде смачнішою. Для мене оте кашоваріння нагадувало медитацію. Ніщо інше не мало значення, крім булькання каші. Все, що я робив, то це час від часу помішував її.