Яворський М. Смак життя

Йому було явно незручно говорити про фемінізм.

«А які перспективи соціалізму в США?» - спитав він, щоб змінити тему.

«На мою думку, - сказав я, - у Сполучених Штатах є всі матеріальні передумови, тобто заводи, кваліфікована робоча сила, природні ресурси, наука і технічні знання для того, щоб стати успішним соціалістичним суспільством. На цьому етапі розвитку, однак, соціалізм в Америці немислимий, тому що політична зрілість громадськості - на рівні африканських зулусів».

«Ти що - песиміст?» - спитав він.

Через два роки я був у Львові. Я приїхав з Лізою. Вона хотіла познайомитися з моєю мамою. Я так багато про неї розповідав. Цього разу я отримав радянську візу за два дні, без жодних додаткових запитань. Борис Андрійович якось дізнався про мій приїзд до Львова, бо за день до того він зателефонував моєму братові Іванові і попросив його сказати мені, що хоче зустрітися зі мною в готелі «Жорж», де ми з Лізою мали зупинитися.

Через день після мого приїзду він мені зателефонував, привітав мене «і дружину» в Україні - моїй колишній батьківщині. Щоб у нас було достатньо часу на «відпочинок», зустріч з матір’ю, відвідини опери і мистецьких виставок, він запропонував зустрітися у четвер, наступного дня після моєї поїздки до мами у Самбір. «У вас буде достатньо часу, щоб відчути своє коріння, ви ж українець. Мабуть, приємно знову повернутися додому, до міста, де ти народився».

І наприкінці розмови він наголосив: «Тож вирішено, зустрічаємося в готелі «Жорж» у четвер, о дванадцятій». І поклав слухавку.

Я чекав на Бориса Андрійовича у вестибюлі готелю.

Ліза пішла на екскурсію містом з дівчатами з Інтуристу.

Він прийшов рівно в зазначений час, такий же сповнений енергії, як і завжди. Невдовзі ми вже сиділи за столиком у кутку ресторану, який він замовив напередодні.

Столик був уже накритий. Посеред столу - срібна таця, повна чорної ікри на льодовій подушці, поряд - пляшка «Столічної», карафка з водою, лимони і збоку срібні ложечки.

«Відсвяткуймо!» - запропонував Борис Андрійович.

Ми дзенькнули повними склянками горілки.

Закусили ікрою.

Ще один тост.

Ще горілки.

Ще ікри.

Ще горілки...

Все це нагадувало військові навчання, святкування по-ро-сійськи.

Поміж поглинанням ікри, запиваючи її горілкою, Борис Андрійович хвалив мене за мою книгу, за мою прив’язаність до матері, яку, за його словами, мені слід бачити більше, мені слід приїжджати частіше і залишатися надовше. Він, здається, знав все про мою сім’ю, навіть про мого племінника Олега, сина мого брата Івана, який щойно закінчив школу і збирався вступати до медінституту в Києві. «Знаєте, Михайле Андрійовичу, - сказав Борис, - який великий конкурс в той медінститут, п’ять чоловік на місце. Але я впевнений, що Олег пройде».

Я подякував йому за таке переймання моєю родиною, а особливо за те, що допоміг мені з Лізою побачитися з мамою в Самборі, адже для іноземців - це закрита зона.

Потім були ще тости.

Ще ікра.

І більше горілки.

В якийсь момент Борис Андрійович поправив маленьку чорну парасольку, яку поклав на стіл ще на початку нашої зустрічі. Тепер гострий кінчик парасольки був націлений просто на мене. Мене і раніше здивувало, навіщо йому парасоля, якщо дощу не було, та й на небі ні хмарини.

Борис Андрійович виголосив тост.

«За нашу дружбу!»

«За нашу дружбу!» - відповів я.

Ми потисли руки.

Він довірливо глянув мені в обличчя.

«Михайле Андрійовичу, ви б хотіли на нас працювати?»

Я мало не сказав: «А що робити?»

Але якби я так сказав, це могло б звучати так, ніби мене це цікавить.

Тож я відповів: «Це серйозне питання, Борисе Андрійовичу, мені треба подумати».

Наступного дня Ліза запропонувала погуляти містом. «Сьогодні я буду твоїм гідом, - сказала вона. Дівчата з Інтуристу показали мені вчора все, що варто було побачити».

«А саме?» - спитав я.

«Ти що, не знаєш?»

«Ні!»

Я ніби забув про неї. Зараз мої думки були зайняті Борисом Андрійовичем - я думав про його «турботу» про мою матір, як він все влаштував, щоб я міг поїхати до неї в Самбір, його намагання викликати в мене ностальгію до батьківщини, його «впевненість», що Олег, мій племінник, вступить до Київського медінституту, попри те, що конкурс там був п’ять осіб на місце. Він робив мені всі ці «послуги» і годував мене ікрою з горілкою, сподіваючись, що я скажу «так» на його питання «Ви хотіли б на нас працювати?» «На нас» - означало на КДБ. Невже він дійсно думав, що я погоджуся, а може, він просто випитував, чи не працюю я на ЦРУ?