Яворський М. Смак життя

Гості-чоловіки зі смішком переглянулися.

Присутні були лише чоловіки. Ліза запросила Ютту, так би мовити, з нагоди «швейцарської вечірки», але її чоловік не відпускав її саму. А сам він не мав настрою.

«На щастя, - вела далі Ліза, - у нас також були уроки малювання. Я їх так любила. Малювали олівцями і кредками. У мене так добре виходило, що після закінчення школи вчителі порадили моїм батькам відіслати мене вчитися до школи мистецтв у Берні, де можна було отримати стипендію на навчання.

Батько мій навіть слухати про це не хотів. «Ти вийдеш заміж за Мартіна, найбагатшого різника у місті», - сказав він.

«Я не могла уявити себе за прилавком, як я продаю скривавлене м’ясо, а потім лягати в ліжко з різником, який цілий день розрубував хребти телят і свиней... »

Вона замовкла. Оглянулася, ніби перевіряючи, чи не стоїть там бува молодший Мартін, занісши над головою різничого ножа.

«Мені довелося скласти ретельний і хитромудрий план, щоб вибратися, - розповідала далі вона. - Словом, я опинилася в Нью-Йорку на Світовому ярмарку 1964 року. Я працювала на швейцарському стенді і рекламувала шоколадні батончики «Тоб-лерон». Молода і приваблива, в уніформі «Тоблерон», у чобітках на високих підборах, я заманювала відвідувачів скуштувати мого шоколаду. Більшість дня мене оточували відвідувачі, приваблені моїми презентаціями шоколадного батончика трикутної форми, якого американці ще не бачили.

Ярмарок закінчився, а я залишилася у Нью-Йорку... працювала у бутику, у квітковому магазині, адміністратором у ресторані. Але попри це ходила на заняття у Нью-Йоркську школу мистецтв.

Викладачі розвивали мій природний талант. Зрештою, я йшла до своєї мрії... мистецтво було моїм покликанням... творити малюнки чи полотна, або скульптури, які б промовляли до людських душ. Через два роки мені запропонували посаду викладача у мистецькій майстерні Вестчестера...»

«Неймовірно, як круто ви змінили своє життя!» - сказав хтось.

«Наповни келихи, Майкле», - попросила мене Ліза.

Гостям смакувало вино. Я наповнив порожні келихи «Жерве Шамбертен», насиченим червоним бургундським вином. Цікаво, як змінилося сприйняття вина у Штатах. Коли я тільки приїхав на Мангеттен, з вин там були тільки грецьке Реціна та італійське Вальполічелла. До кінця шістдесятих у магазині Шеррі Лемана, всього за кілька кварталів від мого помешкання, з’явилися найкращі французькі вина. Я купував упаковку з дванадцяти пляшок за 55 доларів. А тепер вони коштували не менше шестиста.

Хтось з гостей виголосив тост: «Пропоную випити за Лізу, і послухаймо її розповідей ще!»

Дзенькнули келихи, і Ліза продовжила.

«Під час банкету на швейцарському стенді мене оточували чоловіки. .. Моя самооцінка зросла у сотні разів. Один чоловік мені сподобався, і я дала йому свій телефон. Звали його Юджін. Час від часу він приїжджав на Мангеттен, ми ходили то на каву, то на щось більше, то на обід чи вечерю. Мені особливо подобалися розмови з ним. Він був хіропрактиком, і його кабінет був у Вестчестері. Коли я стала там викладати, ми стали ближчими друзями. Врешті-решт він запропонував переїхати до нього. Вечорами я проводила уроки, а протягом дня допомагала йому з секретарською роботою, дізнаючись чимало про анатомію людського тіла, що було дуже корисно для мого малювання. Дізнавалася про потреби живлення для кісток, особливо про потребу вітамінів. Насправді, я зараз намагаюся переконати Майкла, що куріння вбиває вітаміни, але він ніяк не кидає...»

Раптом вона замовкла, бо я дмухнув димове кільце їй в обличчя, насмішивши усіх.

«Досить твого повчання про вітаміни, Лізо, - жартома сказав я. - І закінчуй свою історію, бо наші гості геть втратять терпець, чекаючи на десерт».

«Та вже небагато залишилося, - сказала вона. - Юджін хотів мати родину, а я прагнула бути незалежним митцем. Так воно і є...»

«За Лізу, незалежного митця!» - прозвучав тост.

Наступного літа Ліза стала навіть ще незалежнішою. Ми придбали вживаний автобус Фольксваґен і поїхали в Карару в Італії, на мармурові копальні. Звідти ми привезли купу мармуру, білосніжного і сірого. Сірий, бардільйо, - це один з найтвердіших видів мармуру. Коли його точити, він тхне протухлими яйцями, проте надається до створення витончених текстур і дозволяє глибоке шліфування.

Того літа ми переїхали з Сільса до Брегальї і облаштували просте житло. Милися у холодному потоці, готували надворі... Ніякого радіо, жодних новин. Поки Ліза працювала з каменем на горішньому поверсі, я внизу майстрував обідній стіл і ліжко. Для столу я взяв товсту масивну дошку, яка колись була жолобом, з якого корови їли сіно. Для ліжка, яке мало стояти в правому дальньому кутку, я використав нові добротні дошки європейського кедра «Арфенгольц», які я прикрасив різьбою, а тоді збив докупи у квадрат, розміру «французького ліжка», що трохи більше за американське «королівське» ліжко. Оскільки матрацу не було, я набив його сіном. Було відчуття, ніби спиш просто неба, що ми і робили цілий перший тиждень після переїзду. Без сумніву, лежати на траві, засинати просто неба, споглядаючи зорі у теплих обіймах, - це незрівнянне задоволення.