Яворський М. Смак життя

Раз на тиждень ми ходили вечеряти у готель «Маргна» або у готель «Вальдгауз» у Сільсі. Одного дня ми вирішили поїхати до Санкт-Морітца, для різноманітності. Спочатку ми випили кави у «Ганзельманн», цукерні з найкращою випічкою. Прогулявшись містом, ми зупинилися в «Чеза Велья». Це був фешенебельний ресторан, відреставрований у стилі типових будинків Енґадіна зі справжніми віковими балками на стелі і кам’яними стінами, оббитими різьбленими кедровими планками. Столи і крісла також були в традиційному Енґадінському стилі.

Після нашої стайні було так урочисто сидіти за столом, застеленим накрохмаленою білою скатертиною з приглушеним світлом від свічки. «Ми на це заслуговуємо!» - сказала Ліза, піднявши келиха з вином.

Час до часу ми піднімалися і танцювали - кружляли під народні швейцарські мелодії, які грали місцеві ансамблі у національних строях. Вони навіть заграли польку спеціально для нас. Ліза вела. Ми кружляли, все швидше і швидше, підскакували, стрибали, плескали в долоні, гукали... мої ковбойські чоботи аж літали... Нас винагородили гучними оплесками. Дехто з відвідувачів запропонував пригостити нас, запрошували за свій столик.

Після неймовірних палаючих млинців «Сюзет» ми пішли з «Чеза Вельї».

Коли минали готель, була майже північ, а ми вже були досить напідпитку. «Зайдімо», - сказав я Лізі, обіймаючи її за талію. Адміністратор здивувався, коли побачив таких пізніх відвідувачів, напідпитку, та ще й без багажу. Продовжуючи обіймати Лізу за талію, я сказав англійською: «Нам потрібен номер». Адміністратор підозріливо нас оглядав, а я додав: «Не подумайте, що я щойно підчепив її на вулиці! Просто вже пізно їхати додому. Ми живемо в стайні у Валь Ґаіта».

Таке моє пояснення про стодолу змусило адміністратора ще прискіпливіше до нас приглянутися. Він помітив мої ковбойські чоботи. «Ви - американець, так?»

Бути американцем у ті часи було перевагою. Адже тоді всі закривали очі на «некультурність».

Заповнивши реєстраційну форму, ми опинилися у красивому шикарному номері.

Я замовив пляшку червоного вина. Ліза відкрутила кран у ванній. Незабаром ванна, розміром, як маленький басейн, була повна. Скучивши за гарячою водою, якої ми не бачили вже кілька тижнів, ми стрибнули у ванну, як двоє диких коней, розплескавши все навколо. Я влив забагато шампуню у ванну. За мить ми вже тонули у горах бульбашок і піни, згори стирчали тільки голови.

Вилізши з ванни, ми дуркували, витирали одне одного і пили вино. Ми пробували було танцювати, але ноги нас не слухалися -були заважкі від випитого. В якусь мить Ліза стрибнула у ліжко, потягнувши мене за собою. Вино, яке я тримав у руці, облило її з ніг до голови...

Вранці адміністратором на прийомі був старший пан. Надзвичайно ввічливий. Він привітався з нами, як з якимись знаменитостями, і сказав, що поки він готує рахунок, чи не бажаємо ми поснідати у їдальні. Він вказав на масивні різьблені двері праворуч. І додав: «Сподіваюся, ви гарно провели час. У нас, в готелі «Палац», ми робимо усе, щоб наші відвідувачі були задоволені. Я приготую рахунок, коли ви виходитимете».

Я тільки тепер зрозумів, що ми були в готелі «Палац», місці, де полюбляла зупинятися «золота молодь» зі всього світу. Сам іранський шах мав пентгауз на верхньому поверсі.

Коли ми повернулися до прилавка після сніданку, адміністратор знову привітав нас приязною офіційною усмішкою.

Я глянув на рахунок.

Номер: 150 франків.

Вино: 50 франків.

Збитки: 200 франків.

«Що за збитки?» - спитав я.

Він посміхнувся на знак того, що добре нас розуміє.

«Чому ви не взяли біло вино? Від червоного на простирадлах залишилися плями, які вже не виведеш».

Він подякував за те, що ми обрали готель «Палац» і додав, що чув про нас, тобто про «загадкового американського професора, який живе зі своєю подругою у стайні в Брегальї».

На вулиці свіже гірське повітря вмить прочистило наші голови. Пройшовшись трохи, ми сіли на терасі готелю «Стефані».

Хтось, мабуть, з відвідувачів залишив на столику номер «Ґе-ральд Трибун» з міжнародними новинами. Я машинально взяв його, хоч і не дуже хотів читати. То був типовий рефлекс «пана з міста». У Нью-Йорку я також хворів на інформаційну манію. У мене не було телевізора, проте я щодня купував свіжий номер «Нью-Йорк Таймз», щоб знати, «що там відбувається у світі». Читання про всі ті лиха і біди викликало лише злість, особливо тому, що я нічого не міг вдіяти з цього приводу. Зрештою, все, що я читав, стало просто «новинами», без жодних моральних наслідків, які б мене непокоїли. Та й узагалі - в основному я відразу ж забував, про що прочитав, щойно відкладав газету убік.