Яворський М. Смак життя

«Майкле, не спи, в чому справа?»

«Гаразд! То що там такого, що «варто побачити»?

«Ти будеш у захваті, купу всього!»

Вона вдихнула на повні груди, як дитина, яка зараз буде розказувати вірш на сцені.

«Бронзовий пам’ятник Леніну,

музей Леніна,

проспект Леніна,

гранітний пам’ятник Леніну,

мармуровий пам’ятник Леніну,

Ленінський...»

Вона більше не витримала. Просто вибухнула сміхом. І я разом з нею...

«Дай-но я покажу тобі моє місто, - запропонував я, - місто, яке я знав до 1943 року. Ти впізнаєш деякі місця з моїх попередніх розповідей».

Ми неминуче мусили пройти проспектом Леніна і минути його бронзовий пам’ятник, щоб дійти до Оперного театру, перед яким він і стояв. Високий, нахилений вперед, з простягнутою рукою, ніби намагався відірватися від свого постаменту, який його не пускав.

«А чого навколо нього стільки галасу?» - спитала Ліза.

«Він був вождем робітничої революції 1917 року, а тепер -ідол, щось ніби світського святого. Сама бачиш, - я показав на пам’ятник, - як зручно голубам відпочивати на його лисині».

Оперний театр був офіційно закритим, але портьє впустив нас всередину, коли я подарував йому кулькову ручку і кілька жуйок. Він навіть ввімкнув світло, щоб ми краще побачили неймовірну красу фресок на куполі над трьома підковоподібними балконами з м’якими оксамитовими кріслами.

Заворожена всією цією красою, Ліза спитала мене: «Пам’ятаєш, ти мені розповідав, як колись ти на цій сцені декламував вірша?»

«Так, мене вибрали через басистий голос. Мені було чотирнадцять. Тільки уяви собі, як мені було, коли підняли завісу. Сам на величезній сцені, під сотнями поглядів, спрямованих на мене. Я весь закляк. Але опанував себе і отримав довгі оплески на свою декламацію».

Звідти ми пішли по вулиці Міцкевича аж до церкви Святого Юра.

«Колись я ходив до цієї церкви з паном Ковалем, на недільні служби і сповіді. Тоді мені не було багато в чому сповідатися, і я думав, що бути закоханим в дівчинку, яка грала на мандоліні в шкільному оркестрі, - це не гріх».

За кілька кварталів, на кінці вулиці Сапєґі ми минули готичну церкву.

«Ця церква ще занедбаніша, ніж собор Святого Юра. Чому вікна побиті, а деякі забиті дошками?» - спитала Ліза.

«Колись це був римо-католицький собор, але, розумієш, радянська влада атеїстична, вони борються з релігією. Більшість церков перетворили на склади, їх навіть нема на картах міст. Діє тільки декілька українських греко-католицьких церков, тих, де священики приєдналися до московського патріархату.

Ми знову повернули на вулицю Сапєґи. На кінці кожного кварталу через усю вулицю висіли плакати. На них - різні гасла червоною фарбою. «Комунізм будувати працею!» «Всі дороги ведуть до комунізму!» «Доженемо і переженемо Америку!» «Ленін завжди живий!»

Ще кілька будинків, і ми підійшли до моєї колишньої школи.

«Може, я тобі вже розповідав, Лізо, історію про те, як ми з Богданом жбурнули дві пляшки чорнила на мармурову статую Сталіна у шкільному вестибюлі? Ми прокралися вночі і зробили це. Який же галас здійняли наступного дня... У всьому звинуватили «ворогів народу». Якби нас з Богданом тоді піймали, нас би вже не було серед живих».

«А, то це та школа... Перейдімо вулицю, - сказала Ліза. - Хочу подивитися на той вестибюль».

Ми ввійшли. Вестибюль був порожній. Статуї Сталіну там вже не було.

Після смерті Сталіна в 1953 році всі його пам’ятники познімали. Це була так звана «десталінізація». За його влади було вбито мільйони людей. Кілька мільйонів українців вмерли з голоду через штучний голодомор з його наказу. Спочатку йому поклонялися, як якомусь божеству, а потім позносили всі пам’ятники. Тепер був новий лідер - Брежнєв. Він виглядає і говорить, ніби російський поміщик з дев’ятнадцятого століття.

«Це в цій школі ти співав у хорі?» - спитала Ліза.

«Так, поки в мене був альт, але коли голос після мутації став басом, то я пішов з хору. Я не міг витягнути басових партій».

На якусь мить я поринув у себе.

«Про що ти думаєш?» - спитала Ліза.

«Про Ірену».

«Твою колишню дружину?»

«Так. Вона теж співала у цьому хорі. У неї було сопрано. Коли вона виводила під час служби сольну партію, її голос йшов немов з небес. Тоді я її не знав. Вона була старша, на три класи... Уявляєш? Я тобі, напевно, вже казав... Ми зустрілися з нею в Мюнхені після війни... »

«Ти знаєш, де вона тепер?»

«Вона живе в Балтиморі зі своїми батьками. Працює головною медсестрою в лікарні Гори Синай. Мені казали, що вона настільки досвідчена, що навіть молоді лікарі радяться з нею, які ліки призначити хворим».