Яворський М. Смак життя

«Як це у нього вдавалося?» - спитала Ліза.

Мері-Енн розсміялася.

«Цей чарівний блакитноокий Дік був милим аферистом».

«І що - у тебе не виникало раніше жодних підозр?» - втрутився я.

«Ніколи. Дік був винахідливим кмітливцем. Він і мертвого міг зачарувати. І хто міг запідозрити в адвокаті з Єлю патологічного брехуна?»

«А де він тепер?»

«Хтозна. Він багато у кого видурив гроші, навіть у батька свого приятеля. Той був відомим банкіром з Уолл-стріт, та навіть він став жертвою Дікового шарму і брехні. Дікові вдалося виманити у нього кілька мільйонів».

«То він не залишив ані сліду?»

«Його шукає Інтерпол».

Все, досить з мене «званих обідів» і «весіль року». Я склав свій смокінґ і чорну краватку-метелик, виніс на вулицю, акуратно поклав збоку на мармурових сходах сусіднього будинку. «Завтра, -подумав я, - якийсь бездомний вигулюватиметься Центральним парком у чорному піджаку з сатиновими полами і з чорною краваткою». З білою плісированою сорочкою, частиною моєї світської форми, я так не зробив. Попри усі мої переїзди у самому Нью-Йорку, а потім - до Нью-Мексико і Колорадо, вона і досі висить у моїй шафі, білосніжна, у целофановому чохлі, і ніби нагадує про моє бурхливе минуле.

Нормальне життя було для мене відкриттям. Мені подобалося. Ліза і далі вирізала свої скульптури. Найсвіжішим витвором була композиція «Хвилі», десять шматків мармуру, поставлених паралельно, на невеличкій відстані один від одного, і витесаних у формі набігаючих хвиль. На це пішло чимало нелегкої праці. Я допомагав їй їх полірувати. Наступного літа, коли ми повернулися до Швейцарії, вона влаштувала виставку у музеї Туна. Музей придбав «Хвилі», вони і досі там, на почесному місці, де їх можна споглядати день у день. її батько не прийшов на вернісаж, але мати зрештою сказала, що насправді він тихцем ходив глянути на експонати.

Ці «Хвилі» були прототипом «Великих хвиль», гігантської скульптури, вилитої з алюмінію. її замовила і придбала компанія «Alusuisse of America, Inc». Ця скульптура була така масивна і важка, що її довелося вмурувати у стіну офісу генерального керівництва. А офіси компанії містилися на найвищому поверсі однієї з веж Світового торгівельного центру.

Яж сам робив те, що називав «конструкціями». Жоден мистецтвознавець, мабуть, не зміг би віднести їх до якогось відомого мистецького напряму. Для них потрібен був і настінний живопис, і спеціальна техніка килимоплетіння. Вони, вочевидь, представляли «art nouveau», і раніше я такого ще ніде не зустрічав. Вони були великі і важкі. Фанерна планка, завтовшки півтора сантиметра, слугувала «полотном». На ній кріпилися різноманітні поєднання зі старого, витриманого часом, дерева. Ми брали таке дерево з колишнього будинку Рокфеллера на П’ятій Авеню і 61-ій вулиці, який розбирали, щоб на тому місці збудувати сучасний хмарочос. Відстань між дерев’яними елементами замальовувалася сірою, червоною, блакитною і жовтою фарбою для стін. Було у цих «конструкціях» щось простакувате, та мені надзвичайно подобалося їх робити. Дві з них я продав за непогану ціну. Одну - дантистові, іншу - архітекторові. Коли мені треба було переїжджати зі свого помешкання, для них не було місця. Я перевіз чотири чи п’ять з них у Вермонт, у літній будинок моєї приятельки, де вони зберігаються і досі.

Зараз вони мені ні до чого, проте все одно приємно знати, що вони досі існують. Вони нагадували мені про безтурботні часи, коли Ліза вирізала «Хвилі» у моїй колишній спальні, а я робив свої «конструкції» - мистецтво заради мистецтва.

Восени 1974 року у Лізи відбулася перша виставка у Ловер Ві-ледж. Ми відсвяткували цю подію, запросивши її швейцарських друзів, більшість з яких - директори з компанії «Alusuisse». То було гідне товариство. Вони обожнювали Лізу та її скульптури. Дехто з них був у неї закоханий. Намагаючись вдати з цього жарт, вони відкрито заявляли, що на випадок нашого з нею розриву вона зможе на них розраховувати. Чоловіки відчували мало не тваринний потяг до Лізи.

Повечерявши, розслаблені напоями, гості почали говорити про те, як починали свої кар’єри. Коли настала Лізина черга, вони були вражені, почувши, що вона мала би стати дружиною різника.

«Правда? Неймовірно!» - вигукували деякі.

«Ну, все дуже просто, - почала Ліза. - Якщо пам’ятаєте, то у нас у Швейцарії дівчатка-школярки мали урок трудового навчання або домоводства. Там нас вчили добре вести господарство. Нас вчили шити, в’язати і готувати. Ну, ви ж знаєте своїх дружин, якщо вони швейцарки».