Яворський М. Смак життя

«Вам сюди», - сказав водій.

Ми стояли, позбавлені дару мови, оточені морем квітів, тримаючись за руки і дивуючись, як Маленький принц, на якій ми опинилися планеті.

Ми брели луками, перебрели стрімкий потічок, пройшли сосновим лісом, напилися води просто з вируючого джерела, ішли ще луками, аж доки не дійшли до околиці якогось села. Називалося воно Вікосопрано.

Минаючи ресторанчик біля церкви у центрі села, ми вирішили чогось випити. Ми сіли за столик на терасі, під квітучою липою. Більше нікого з відвідувачів не було.

Цілуючи Лізу, я почув, як якась жінка сказала:

«Що ви тут робите, голуб’ята?» «Was macht ihr hier, ihr Libesvogel».

Ми обернулися. До нас йшла коренаста жінка з круглим обличчям, обеззброюючи своєю щирою усмішкою.

«Що ви тут робите, голуб’ята?» - повторила.

Це була власниця ресторанчика. Ми назвалися. Її звали фрау Бандлі. її зацікавило те, що я американець, що Ліза - швейцарка і що ми цілуємося на терасі.

«Як приємно бачити, що люди кохають одне одного, - сказала вона і за мить додала: Тут, у долині, люди замкнуті, вони не виказують відкрито своїх почуттів».

Наша розмова швидше нагадувала допит. І лише коли ми перебралися з Фексу до Брегальї, нам розповіли, що місцеві недовірливо ставляться до чужинців, тобто до всіх, хто не народився у долині.

Фрау Бандлі Ліза відразу сподобалася. Коли Ліза знову стала пояснювати, навіщо ми приїхали до Брегальї (щоб знайти стайню, яку можна використовувати під скульптурну майстерню), фрау Бандлі глянула на Лізу, ніби вони зналися сто років, і вигукнула:

«Я знаю для тебе стайню, Лізо! У мого зятя Джакомо є така, він нею не користується».

Ми пішли, куди пояснила фрау Бандлі, і знайшли ту стайню дорогою додому. «Це любовне гніздечко!» «Райська місцина!» «Казка!» Ми не могли підібрати слова, зачаровані, наче діти.

Через тиждень Джакомо і його дружина Соня приїхали до нас у Фекс. Вони хотіли дізнатися, «що ми за одні». Порадившись з Фумами, у яких ми винаймали кімнату, а ще з фрау Педроліні, яка знала мене, ще відколи я зупинявся у неї на зиму кілька років тому, вони вирішили таки продати нам ту стайню.

Через два тижні стайня стала наша. Вона була в долині Валь Ґаіта, Долині Радості, стояла на горі втопленої в квіти луки, з одного боку оточена високими соснами, а з іншого - заростями ліщини. Висока стара береза ліворуч від стайні ніби стояла на сторожі.

З дверей стайні було видно усю долину Бергалью, оточену гірським хребтом, вже з італійського боку.

Ми взялися за роботу, як двоє мурах.

Наша стайня була «літнім варіантом». Ніякого опалення ані світла. Батьки Джакомо приходили сюди зі своїми коровами на початку літа і поверталися назад до Вікосопрано восени. Але відколи вони повмирали, сюди вже кілька років ніхто не навідувався.

За будовою усі швейцарські стайні схожі. Всюди є нижня і верхня частина. Фундамент і стіни нижньої частини вимурувані з каменю, вибраного з майбутнього місця для стайні. На ніч в нижню частину заганяють корів. Вони лежать на земляній долівці. Стеля зроблена з дерев’яних соснових балок і є водночас підлогою верхньої частини стайні. У верхній частині зберігають сіно, там і сплять люди влітку.

Забравши сіно, я встелив підлогу грубими дошками.

Так треба було, бо ми хотіли використати цю частину стайні під майстерню. А як довго довелося віддирати товстий шар засохлого коров’ячого гною з нижнього поверху! Відчистивши підлогу, ми з Джакомо залили її бетоном. Ми змішували пісок і цемент вручну у тачці, а воду для розчину носили відрами з найближчого струмка. То була важка праця, але для мене -справжня нірвана.

Літо наближалося до кінця, і вже за кілька тижнів нам треба було повертатися до Нью-Йорка. Я вже не раз раніше пропонував Лізі відвідати її батьків. Але вона завжди знаходила відмовки, казала: «Зачекаймо, дай мені акліматизуватися». Нарешті, незадовго перед від’їздом в Америку, ми таки поїхали в Тун. Приїхали ми перед обідом, але Ліза наполягла, щоб ми зупинилися в готелі і пішли до її батьків лише наступного дня. «Я ще не готова зустрітися з батьком, - сказала вона. - Дай відпочину».

Вечеряти вона не мала настрою, але запропонувала піти в кафе «Метрополь» на каву з тістечком.

Я ще ніколи не бачив Лізу такою понурою і засмученою, навіть після нападу Крісси. Вона навіть з цієї нагоди стала наспівувати одну сільську швейцарську пісню, яка швидше нагадувала мантру. «Wege dam bruchsd du nid trurig z’si, woge dam, wege dam» - «He слід через це сумувати, не слід, ой не слід».