Яворський М. Смак життя

Ліза поклала голову мені на плече і заснула. Це була перша її поїздка на Батьківщину через вісім років у Штатах. Я вже літав до Швейцарії три чи чотири рази, але завжди сам. Тепер, подорожуючи з Лізою, все було по-новому. Я відчував задоволення. Більше не почував себе самотнім вовком, який завжди насторожі, готовий заманити жінку у своє ліжко голосом і вільною грайливою зарозумілістю.

Це, вочевидь, розважало. Та попри все, це було ненаситне заняття. Як їжа. їжа потрібна людині щодня, зазвичай тричі на день. Якби наш Творець не створив нас залежними від «хліба нашого щоденного», наше життя було б зовсім іншим. Уявіть тільки, якби нам потрібно було їсти лише раз на місяць чи раз на рік, як би все могло бути по-іншому - ніякого рабства, ніякого феодалізму, капіталізму, колоніалізму, соціалізму, жодної нудної роботи чи воєн за їжу. Ми б насолоджувалися арістотелівською мрією - «добрим життям» - музикою та поезією, день у день.

Хіба і з сексом не так само?

Як показує мій досвід - саме так.

Вишукана жінка, ледь за тридцять, яка відвідувала мої заняття з теорії революції, зрештою опинилася в моєму ліжку. Вона була справжнім віртуозом. Я став її інструментом, а вона пурхала наді мною. Як музика Баха. Здавалося, ніби от-от кінець, а насправді був лише початок. Знову і знову... Але на одному з крещендо вона раптом спинилася. її руки сповзли мені на шию.

«А що б ти сказав, якби я виявилася оперативним співробітником ЦРУ?» - спитала вона.

Мабуть, так і було. У вирі почуттів вона сказала «оперативний співробітник», а так офіційно називали агентів ЦРУ. До того ж, так сталося, що син Філіпа Ейджі 1(колишнього агента ЦРУ, автора книги «Всередині компанії», яка викривала змови, замахи на вбивство посадових осіб та імена таємних агентів, який досі переховується на Кубі) також слухав мій курс з теорії революції.

Так чи інак, її віртуозність не змогла мене наситити надовго. Як і з їжею, сексуальні втіхи короткочасні. Вони приходять і йдуть, і їх треба поповнювати. Для справді сповнених змісту і тривалих стосунків між чоловіком і жінкою потрібне ще щось. Це «щось», думав я, і було те, що Ліза назвала «зустріччю душ».

Зійшовши з літака в Цюриху, ми сіли на поїзд в Кур, а там - на вузькоколійку, якою ми доїхали до Санкт-Морітца. А вже звідти автобусом до Сільс-Марії.

Ми винайняли кімнату у родини Фумм, навпроти готелю «Зонне», у Фекс Креста, а за кілька днів облаштували місце для заняття скульптурою просто неба. Оскільки нас було видно з дороги, якою часто ходили туристи, тож нас часом навідували небажані, хоч часом і цікаві, гості. Завжди, вони завжди зверталися до мене «маестро» і дивувалися, коли я пояснював, що був лише учнем Лізи. Вони не звикли бачити скульптора жінку.

Зрештою ми стали шукати затишнішу місцину. У Сільсі не вдалося знайти нічого путнього, а те, що знаходили, було задороге, наші друзі порадили нам поцікавитися, що там в долині Бергель чи в Брегальї, як її ще називали на місцевому діалекті. Там, казали, було чимало покинутих стаєнь.

'Philip Agee.

Долина Брегалья простягається від Енґадіна аж до італійського кордону.

І от однієї неділі ми сіли на автобус, що їхав у тому напрямку. Водій спитав, де ми виходимо. Ми не знали. Але йому треба було знати, щоб продати квиток. «На цьому маршруті сімнадцять зупинок, - сказав він. - Деякі в селах, деякі - між ними».

Ліза врятувала ситуацію. Своєю швейцарсько-німецькою вона сказала: «Чому б вам не висадити нас біля долини, яка, на вашу думку, найпрекрасніша».

Це спрацювало. Вздовж озера автобус невдовзі доїхав до Малої і зупинився на верхній точці високогірного перевалу, 1860 метрів над рівнем моря. «Ось, - сказав водій. - Це Брегалья, ось там внизу».

Ми глянули вниз і дивувалися, як же ж він з’їде. З передніх міць автобуса, де ми сиділи, перевал виглядав таким стрімким, ніби стіна, поросла по боках соснами.

Автобус, звісно, з’їхав. Але нам здавалося, ніби ми протискуємося по спіралі крутого піке, постійно по краю безодні.

З’їхавши донизу, автобус поїхав далі звивистим шляхом вниз. За крутим поворотом автобус зупинився. Праворуч ми побачили руїни Богом забутої церквиці. Крізь безформні віконні отвори в похилених кам’яних стінах виднілося блакитне небо. Водій пояснив, що колись це була католицька церква, а поряд - жіночий монастир. Під час протестантських воєн обидві будівлі спалили разом зі священиком і послушницями.

Наступною зупинкою було якесь село - на знаку було написано «Касачья». Звідси дорога якийсь час йшла прямо. Потім, після кількох різких, стрімких поворотів автобус сповільнив хід і зупинився. По обидва боки дороги розгорнулися нескінченні луки, рясно всипані квітами.