Яворський М. Смак життя

«Потанцюймо!» - запропонував я.

Ми імпровізували. В танцях вона була така ж незграбна, як і я, коли вперше потрапив на танцмайданчик з Іреною. Аби покласти край нашим невизначеним рухам, сповнений ентузіазму, я сказав: «Знімімо з себе все!» І став знімати сорочку.

«Нізащо у світі!» - пискнула вона і побігла назад до столу.

Вона ніби намірилася піти. Я поправив сорочку. Вимкнув Зорбу.

«Вибач, що поставив тебе у незручне становище», - щиро сказав я.

«Ти мене налякав! Загнав у глухий кут!»

«А щоб на це сказав Фройд?» - напівжартома спитав я.

Це повернуло нас до попередньої розмови. Фройд, Юнг, Селін-джер, Гоголь затримали нас на добру годину. У неї був гострий, як лезо, розум. Вона помічала зв’язки, непомітні звичайному оку.

Невимушена, хоч і запальна, дискусія наче змусила її забути оте відчуття загнаності. Вона навіть мимоволі усміхнулася, коли я сказав щось про Фройдовий «Віденський вальс». Врешті, заглядаючи мені глибоко в очі, голосом, який виражав водночас страх і бажання, вона сказала:

«Жоден чоловік ще не бачив мене оголеною...»

«Правда?..»

Далі я мовчав. Говорила тільки вона.

Мовчанка тягнулася, а її широко розплющені карі очі пильно вдивлялися в мене. Вона нібито хотіла мені довіритися, але не мала певності, як я можу зреагувати. Всередині неї щось назрівало. Ця мить нагадала мені оленя, на якого я несподівано натрапив під час походу. Від несподіванки олень зупинився! Його глибокий чорний погляд не сходив з мене, ніби він намагався збагнути, хто перед ним - друг чи ворог.

Раптом образ того оленя різко зник від шаленого крику Гіларі.

«Ненавиджу своє тіло! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу... ненавиджу...»

Щоками ринули сльози. Все тіло затряслося.

Я мовчав... нехай її гнів виллється, куди треба.

На мить вона замовкла, розплющила очі і знову заридала... заголосила. .. ще... і ще... Раптом схопила мене за руку, яка лежала на столі. Вона вхопилася за неї, ніби то була остання надія, яка могла врятувати її від падіння у провалля.

Нарешті я почув, як її пульс повільнішає, а стискання слабшає. Вона підвела голову... глянула у порожнечу.

«Де я?»

Вона вдивлялася в мене, ніби пригадуючи, хто я.

За якийсь час витерла очі.

Підвелася...

І пішла... Залишивши мене на самоті з тишею...

За тиждень вона повернулася.

Була життєрадісною. Потисла мені руку.

«Я прийшла тобі подякувати».

«За що?»

«За розуміння».

Мені радісно було бачити її такою веселою, але і подиву не міг приховати. «Може, вона під кайфом?» - питав я себе.

Вона перебила мої думки.

«Прошу, ввімкни Зорбу! Минулого разу я була занадто поглинута собою і далека від музики. Наступного дня я купила собі цей запис і слухала... Він допоміг мені відчути себе вільною... я захотіла танцювати... рухати своїм тілом...»

Незабаром мелодія Зорби наповнила кімнату.

Я пробував виконувати танець Зорби на пляжі, а вона напівжартома сказала:

«Як ти там казав, Майкле, - знімімо з себе все!»

Я не вірив своїм очам, а вона стала розстібати блузку. І тільки коли зняла бюстгальтер, я почав знімати сорочку зі штанами.

Я зробив музику гучніше. Наші оголені тіла почали рухатися, не торкаючись. То було не таке відчуття, як з іншими жінками у схожих обставинах. Жодного статевого потягу, просто відчуття її і моєї свободи. «Хіба не так почували себе Адам з Євою до первородного гріха?» - спитала вона, не очікуючи відповіді.

Втомившись, ми повернулися до столу. Я приніс два келихи, наповнив їх червоним вином.

«За життя!»

«За свободу!»

І дзенькнули келихами.

У дзеркалі нашої оголеності ми розговорилися. Не про високі теорії «видатних мислителів», а просто про життя. Про наші життя, її і моє.

Вона розповіла мені про свою матір, яка тричі розлучалася. Якось Гіларі застала свою матір у спальні з волохатим чоловіком. Перелякавшись, вона побігла геть, а наздогін ще чула, як той чоловік казав матері: «Забери цю потворну дитину!» Єдину увагу, «назвімо її любов’ю», Гіларі отримувала від своїх чорношкірих няньок. їх було троє, щоразу нова після кожного материного шлюбу.

Вона розпитувала про мою матір, про те, як вона мене голубила, про «найкращі і найгірші моменти мого життя». Була якась глибока інтимність у цих бесідах, у тому, як ми ділилися своїми життєвими спогадами. «Моя одержимість усіма тими інтелектуальними премудростями була просто способом втечі від життя, правда ж?» - міркувала вона.

Поміж іншим, вона спитала мене, що я думаю про її тіло.