Яворський М. Смак життя

Повернувшись до готелю, вона впала на ліжко і заридала.

«Майкле... іди сюди, обійми мене, мені страшно!»

Я обійняв її. Нею страшенно трусило. Тіло було холодне. Я потер її по спині, притис міцніше до себе. Нескоро, але зрештою вона перестала тремтіти. І схлипувати припинила.

Обтерла лице краєм простирадла і попросила попити.

«Вибач, я не змогла втриматися, згадуючи все, що він мені заподіяв ...»

Грушеве бренді, особливий швейцарський напій, трохи її заспокоїло.

«Мабуть, розповім тобі», - почала вона.

«Якось я побачила в кіно балет і відтоді плекала мрію стати балериною. Я зізналася мамі. А так сталося, що в Туні жила одна росіянка, стара емігрантка ще з часів Першої світової. Вона давала уроки гри на піаніно і балету. Мама купила мені пару балетного взуття, і я стала брати уроки за спиною батька. Тоді мені було одинадцять, і в класі було ще кілька дітей мого віку. Під кінець року наша вчителька навчила нас короткого уривку з балету, щоб ми виступили перед батьками».

Коли мати розповіла батькові про наш виступ, він був обурений, проте погодився прийти.

Дивлячись виступ своїх дітей, батьки аж сяяли... Але не мій батько. Коли я робила пірует, він суворо дивився на мене... а до кінця його обличчя аж кипіло... Коли виступ закінчився і ще лунали оплески, він піднявся зі свого місця, схопив мене за руку і поволік з зали на очах у заціпенілої матері і під здивовані погляди інших батьків... Мені було так соромно... Батьки інших дітей були «порядними» людьми з Туна. Я була донькою різника... А він принизив мене у мить мого найрадіснішого тріумфу...»

Ліза змовкла, і я побачив, що її очі повні сліз. Я обійняв її за плечі і поцілував вологі щоки.

Вона ковтнула бренді. Поволі заспокоїлася і продовжила.

«Але найгірше сталося вдома. Він схопив мої пуанти і жбурнув їх у полум’я. Я не йняла віри... Ніби мої ноги і все тіло горять... Краще б він мене вбив... Було так боляче, навіть досі болить...»

Я не випускав її з обіймів, гладив спину, і вона поступово поринула у сон.

Наступного дня ми таки пішли до «того кривавого дому», за словами Лізи. Вона сподівалася, що її батька не буде. Вона хотіла просто побачити матір.

Але він був там.

Почувши наші вітання з Лізиною матір’ю, він вийшов зі своєї різницької, у закривавленому білому халаті і з рушником через плече.

«А, ти повернулася, надіюся, хоч не надовго».

«А то хто?» - різко додав він, перш ніж Ліза встигла мене представити.

«Я - Майкл», - сказав я, простягаючи руку, але оскільки не побачив жодного наміру у відповідь, швидко забрав її назад.

Не зважаючи на мене, він знову спитав Лізу.

«Хто він?»

«Американець».

«Ein Ausländer! Я так і думав!» - зневажливо огризнувся батько.

«Ein Ausländer» перекладається як «чужинець». Тоді це слово часто вживалося в образливому значенні, принизливо називаючи людину, якій не варто довіряти.

«Він хоч чимось займається?» Він наголосив на тому «хоч чимось», ніби мав на увазі, що я ледацюга.

«Він професор університету».

Він глянув на мене з недовірою.

«Таким заняттям живіт не напхаєш!» - сказав він і пішов.

Ми пообідали з Лізиною матір’ю в ресторані. Її усміхнене обличчя нагадувало Лізине, але на ньому був слід гіркоти, мабуть, через непросте життя дружини цього різника. Вони говорили швейцарською німецькою, з акцентом, який я заледве розумів, проте я не перебивав і не просив Лізу перекладати. Самих лише їх жестів й інтонацій їхніх голосів було достатньо, щоб збагнути, що це довгоочікувана зустріч матері і доньки.

Я зрозумів два останні речення з їх розмови. Мати обійняла Лізу і сказала: «Я щаслива за тебе. Я знала, що настане день, коли ти втечеш з цієї божевільні і матимеш своє життя».

Вона поцілувала Лізу і обійняла мене.

Ми повернулися до Нью-Йорка на день раніше. Завтра - весілля Мері-Енн. Після літньої відпустки з перебудовою нашої стайні ми були готові піти на весілля, яке повинно було увійти у аннали світського життя Нью-Йорка мало як не найгучніша подія. Мері-Енн була нашою подругою і сусідкою з четвертого поверху.

Вона виходила заміж за Діка Гендерзона, адвоката, який зіграв вирішальну роль у порятунку моєї роботи. Якби я свого часу довірився Джералдо Рівера, адвокатові нашого «руху», я б втратив роботу в коледжі Гантер. Він підійшов до мене під час студентської демонстрації проти мого відсторонення. Назвавшись «адвокатом від руху», уповноваженим юристом «Молодих лордів», найбільш воєнізованої пуерто-ріканської організації у Гарлемі, він запропонував стати моїм юридичним представником. Він був заповзятий у своїх намірах і сказав, що знає, як «змусити» ректора Гантера переглянути своє рішення. Потім він з’явився аж через тиждень. Він сказав мені не турбуватися - «все йде, як слід». Ще один тиждень я нічого від нього не чув і вже почав хвилюватися. Але він зателефонував і запевнив, що знає, що робить. І хоч я був не зовсім впевнений у його юридичній кваліфікації, я довіряв йому, адже він був адвокатом «Молодих лордів».