Яворський М. Смак життя

Я любив їсти кашу, тільки трішки підсоливши. Для наших гостей, які звикли смакувати ресторанними стравами, я додавав різні сорти тертих сирів і залишав трохи запаритися перед подачею на стіл.

Коли на столах опинялася каша, настрій у наших гостей ставав ще приязнішим і товариськішим. Голоси гучнішали. Люди, підігріті вином, говорили все гучніше, і німецька, французька, італійська, упереміш з англійською, зливалися в єдиний стрімкий багатомовний потік голосів.

Кульмінація ж вечора відбувалася у Лізиній студії, на горішньому поверсі стодоли. Це був Лізин зоряний час. Поряд зі своїми скульптурами вона нагадувала богиню мистецтва. Гості з захватом її оточили, хвалили її і її витвори, ставили питання. Серед багатьох скульптур була одна фігурної форми. Чоловіки торкалися її, немов живої.

Потім усі пішли.

Знову тиша.

Ми сиділи самі, наче у вакуумі.

«А чому Едвіна називають банановим королем?» - спитав я.

«Ти не знав? Він визначає ціни на банани, що імпортують в Європу з Південної Америки і Африки. Він хоче, щоб я стала його королевою...»

«Едвін - швейцарець, а його дружина?»

«Рита - німка... Вони познайомилися у лікарні. Вона доглядала його після операції».

Сонце повільно опускалося за гори на західному боці долини. Зі сходу все ще залиті сонцем гострі вершини нагадували спину дикобраза. Внизу, в кінці долини, кілометрів десь за п’ятнадцять від місця, де ми сиділи, була Італія. Південна частина прикордонного села Кастазенья була в Італії, а північна - у Швейцарії. Часом ми вечеряли з нашими друзями-швейцарцями, які жили біля кордону. А на десерт з кавою еспресо просто прогулювалися до Італії.

З настанням темряви небо ставало темно-синім, і невдовзі на горизонті замерехтіли зірки. Внизу, в долині засвітилися вуличні ліхтарі.

Вказуючи на маленьку купку вогників недалеко від кордону, Ліза спитала: «Це Борґоново?»

«Ні, це Промонтоньйо, - відповів я. - Борґоново ближче до нас, якраз над Стампою... бачиш он ті два ліхтарі, то - Стампа. В Борґоново нема ліхтарів, але якщо придивишся, то вздовж дороги побачиш темні обриси будинків... Важко повірити, що Альберто Джакометті народився в одній з тих хат... Його життя - це неймовірна подорож з Борґоново до Женеви, Парижа і Нью-Йорка.

Він вважається найвидатнішим майстром сучасного мистецтва, більшим за Бринкуша і Ноґуті...»

Ліза також думала про нього.

«Ти знаєш, Майкле, після того як ми побували на його могилі у Стампі, я часто думала, що він відчував хлопчиком, коли проводив тут своє дитинство».

«І що?»

«Ну, тут, у Валь Бреґалья, все високе і видовжене - загострені гірські вершини, круті скелі, високі стрункі смереки і навіть ліщинові кущі. Маленькому хлопчикові все, мабуть, здавалося ще вищим, стрімкішим і видовженішим. Це може пояснювати, чому, пройшовши науку в мистецьких школах Женеви і Парижа, він відкинув традиційні скульпторські форми. Він, так би мовити, повернувся до витоків, додому. Його скульптури стали високі, тонкі, худющі, видовжені, ніби от-от розчиняться у повітрі. Я була на відкритті його виставки у Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Коли я глянула на одну з його скульптур під назвою «Кішка», я не побачила там ніякої кішки, але я відчула котячу ходу. Ось таке відчуття викликала в мене його «Кішка»... В одному памфлеті, що описував його скульптури, в уста Джакометті вклали слова, що він не вирізьблює фіґури, а лише тіні, які вони відкидають».

«Ну, твої скульптури точно не тіні», - втрутився я.

Ми засміялися.

«Але це і не скульптури людського тіла, погруддя чи кінцівки. Це в минулому! Я хочу, щоб мої скульптури породжували відчуття краси, яка захоплює споглядачів, хоча б на мить вириває їх з сірості їх життя. Ось чому я проти мистецтва, що змальовує жорстокі сторони нашого життя чи криваві страждання. Люди добре знають, коли їм боляче, коли вони голодні. їм не потрібно, щоб мистецтво їм про це розповідало. І я маю глибокі сумніви, що таке мистецтво спонукає людей до дії зробити щось зі своєю жалюгідністю; це аж ніяк не надихає до самого життя. Для мене справжнє мистецтво - таке, яке дає людям натхнення і силу боротися з прозою життя...»

«Тобто мистецтво повинно бути спрямоване на красу і дію».

«Ну, якщо хочеш, то можна сказати і так. Адже без краси життя - як рамка без картини, а життя бездіяльне - як смердюче болото. Глянь на наше життя, Майкле, ти поєднував пристрасть і дію, заради добра чи зла, це не так важливо. Нехай судять інші. Я взяла своє життя у свої руки і займаюся тим, що люблю, а мої скульптури дають людям відчути мить перепочинку, щоб можна було побачити себе у кращому, яскравішому світлі. Більшість з гостей на нашому сьогоднішньому святі нам заздрить. Вони багаті, та їх життя банальні. Наша каша з хлібом - як промінчик світла у їх житті. Ось чому щоліта гостей стає дедалі більше...»