Дмитро Донцов - Ідеологія

Ані тих сумнівів, ані цього скептицизму (бодай такою мірою) не знав той, хто визнавав шопенгаверівську qualitas occulta, «волю», за головну самостійну рушійну силу в історії, яка творить зі себе самої (aus sich heraus), як казав Геґель. Але для наших провансальців існував лише видимий світ феноменів, окремі тіла, доступні нашим сенсам. Ці тіла творили «одне з місцем, на якім знаходилися і до якого були прив’язані, або, коли рухалися, то якоюсь причиною зовні». А роли цей рух (як, наприклад, рух планет) «відбувався не за впливом ззовні, то все ж він був залежний від точно усталених законів», обов’язкових і незмінних. [31] Hegel G . Vorlesungen ub. d. Aesthetik, В. I. – Berlin, 1842. – S. 156. Аналогія зі соціальним життям була настільки близька і настільки приваблива, що нічого дивного, що в нас це життя розуміли стаціонарно? Випадкові тимчасові стосунки між різними феноменами суспільного життя вважалися за постійні, як, наприклад, статистичні цифри даного моменту, взаємини сил між окремими націями тощо. Ці стосунки були усталені раз і назавжди, а коли й підлягали змінам, то й зміни могли відбуватися лише в стисло приписаному темпі та порядку, до якого як людина, так і нація мали пристосуватися, а не накидати їм свій шлях.

Знаряддя в чужих руках, з надламаною волею, покоління минулого століття рухалося в напрямку найменшого опору; від відсутності здібності чинно втручатись у життя, формувати дійсність за власною вподобою, воно для виправлення своєї безсилості накинуло дійсності цілий ряд законів, менш або більш «вічних», менш або більш фантастичних, за якими стояла так звана залізна обов’зковість історії. Для нації, що хотіла вільно розвиватися, її провансальські провідники на кожному повороті встромили стовпи зі застереженнями і загрозою покарання за недотримання «законів». Хто хотів жити та рухатися, мусів цим «законам» коритися. Правда, ті об’єктивні, емпіричні закони ніби суперечили виведеним дедуктивно законам розуму, але хаотичний мозок провансальця дуже легко перестрибував через цю суперечність (як і через багато інших), бо коли багато з об’єктивних законів були й розумні, то чому розумні не могли стати об’єктивними. І чи одні, й інші не були відкриті тим самим людським розумом?

Так національна воля, і без того річ сумнівна для драгоманівців, отримала нові кайданки – закони соціального розвитку, яких не можна переступити, не наражаючись на славу неука або ідеаліста. Найбільш консеквентні просто переносили фізичні засади до соціології. Однією з цих засад була вже згадана засада енергетичного імперативу. За цією засадою відносини між народами мали укластися так, щоб при їхньому усталенні та плеканні споживалося якнайменше енергії. З цієї точки зору, вочевидь, треба було якнайбільше стіснити відносини між націями. Отже, в програму такого національного енергетизму входило, між іншим, водностайнення мови, далі – знищення мит, мир за будь-яку ціну, за можливості знесення міждержавних кордонів, або бодай не штучне збільшення вже існуючих тощо. Другим таким законом була обов’язковість зменшення різниці між націями для більшого гармонійного розвитку загалу, яку треба, вочевидь, за будь-яку цін, зберегти непорушною. «Кожен народ, відповідно до свого темпераменту, клімату та продуктивності своєї країни вносить свою відмінну від інших частину до загальної культурної скарбниці й саме та різноманітність у творчості робить можливим витворення однієї гармонійної цілості», [32] Бочковський I . Національна справа. – Відень, 1920. – С. 36 і 110. – писав предтеча маркерського національно-нівеляційного соціалізму, і цю думку міцно засвоїли в нас. Кожній нації дозволялося виявляти свою особистість, але лиш наскільки це йшло на користь гармонійної цілісності і не суперечило енергетичному імперативу. Утримання власної армії, уряду та державності було з тієї точки зору забаганкою.

Може, ще важливішим за цей закон був закон історичного розвитку, що інакше звався духом часу. Покликаючись на обидва ці однаково туманні закони, колись Карл Маркс проголосив австрійських слов’ян (із малими винятками) додатком до німецької або угорської націй. Виявлення їхньої волі в напрямку, протилежному до аспірацій великих народів, таврувалися як контрреволюційні, що ідуть упоперек історичному розвитку, і тому були гідні осуду. Через кількадесят років після цього такі самі змагання «російських» націй також таврувалися кремлівськими і нашими учнями Маркса як контрреволюційні і тими, що суперечать духові часу.