Дмитро Донцов - Ідеологія

Це не був ляпсус. Це було глибоке переконання мефодіївців. Вічне прагнення народів до експансії не було для них співставиме поняттю нації, як, наприклад, іманентне поняттю газу намагання заповнити будь-яку порожнечу; ворожнечу між народами вважали вони чимсь штучним, прищепленим народам «царями і попами на загальну згубу», як у своїй незрівнянній демократичній мові висловлювалися мефодіївці. [8] Охримович Ю . Розвиток української національної думки. – Київ, 1922. «Розумні» причини – в світі фізичних явищ, і «розумні» аргументи – в світі надорганічному, вони лише керували всім навколо нас, вони ж мали перемогти всі «темні» сили, що стояли на дорозі до царства чистого розуму.

Якщо мефодіївці були першими, що сформулювали ці ідеї, то найзавзятішим їхнім популяризатором став М. Драгоманов. Він виріс в отруйному оточенні російських патріотів, переконаний російський державник, релятивіст та еклектик з голови до п’ят, gente Ruthenus natione Russus, як назвав його Франко (родом русин – національністю росіянин ( лат .). З приємністю вхопився він за тезу, настільки вигідну і настільки зрозумілу для кожного провансальця. На його думку, «сварки» між народами пояснюються лиш тим, що люди є «нерозважливі». Тепер цих «сварок» є менше – (шкода, що Драгоманов не дожив до наших днів!), але коли в давнину їх було більше, то це пояснюється, на думку професора, людським ігноруванням: «Коли люди були не такі розумні, як тепер, то між різними народами були часто сварки. І народи жахались один одного або ворогували між собою так, як, наприклад, кінь жахається верблюда, або собаки ворогують із котами тощо». [9] Драгоманов М. Дивацькі думки. А звідси ясний для кожного драгоманівця висновок: як людському вихованню вдалося погодити кота з псом, так має вдатися привернути й мирне співжиття різних рас. Над тим, чи це завдання так легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, наприклад, лисицю з курми, або вовка з телям, – над цим правовірні драгоманівці не задумувалися, бо таке ставлення питання перекидало б догори дриґом усе їхнє відчуття світу, в якому пріоритетом мав бути розум, а не від нього незалежні інстинкт і воля.

Та на щастя, світ думав власне так, як Драгоманов (бодай йому так здавалося), «і згодом розумніші люди стали думати, що такий гніт одного (народу. – Д. Д. ) іншого – річ неправедна, вкрай нерозумна, невигідна для загалу навіть пануючого». [10] Драгоманов М. Дивацькі думки. Отже, шляхетним завданням українського «націоналіста» стало переконувати супротивника в «безглуздості» його агресії та невигідності її для нього ж самого, однією силою розумових аргументів; точнісінько так, як він гадав переконати Росію зупинити культурний гніт українського шкільництва «однією силою педагогічних аргументів». [11] Драгоманов М. Дивацькі думки.

Один із видних представників монізму, В. Освальд (полемізуючи з «мілітаризмом») писав, що відносини між націями мають нормуватися розумовим принципом енергетичного імперативу, який чисто «науково наказує їм сидіти тихо і не витрачати на марно сили у непродуктивній боротьбі». [12] Oswald W . Monistische Sonntags Predigten. Як із точки зору енергетичного імперативу, плуг вищий за соху, а полюбовне розмежування сусідів вигідніше за вічні сварки та бійки, так, із тієї ж самої точки зору, вигідніше мирне співжиття народів, ніж їхня ворожнеча.

Щоб ця ворожнеча зупинилася, треба лиш «переконати» ворогів в її безсенсовності! Поколінню, хворому на надрозвиток інтелекту, промовляли до переконання ці наївні аргументи. Вірив у них і Драгоманов. Так, найбільшим аргументом проти надання українству державно-правового характеру було в нього те, що ці потяги не можуть витримати критику «освіченого» чоловіка; що їх відкинуто науковою критикою й аналізом. Для нього те, що відкинула наука, не сміє існувати в житті, бо ним же ж керує розум. Афект у соціальному житті не відіграє жодної ролі і він радить перенести «точку опори соціального та політичного руху в Росії з почуття і віри – на науку і розрахунок». Наука ж, розум, критика, аналіз, переконування, а не інстинкт і воля мають вирішити й національну проблему. [13] Драгоманов М. По вопросу о малорусской литературе // Полное собраніе сочиненій. – Париж. – Т. II. – С. 401.

Це було якесь політично-національне толстовство. Толстой також проповідував, що не треба бути фантастом, аби вірити, що спершу в усій Європі, а потім і на всій кулі земній запанує братерство народів, як тільки вони відповідно «просвітяться» і зрозуміють «безглуздість» їхньої ворожнечі. [14] Толстой Л . Царство Божие внутри вас. Слідами цього толстовства, популяризованого Драгомановим, пішла і майже вся українська публіцистика. Галицькі молодоукраїнці хвалили Драгоманова за те, що той не виставляв українську «квестію з формально націоналістичного боку», а лише з педагогічно-практичного, [15] Молода Україна. – Львів. – Ч. 2. тобто, не з точки зору ірраціональної волі нації до життя, а лише з огляду логічного обґрунтування. Так само людина, яка витиснула свою печатку в українофільстві між першою та другою революціями, вважала, що боротьба українства за існування була «ідейною боротьбою», боротьбою не двох взаємовиключних воль, а лише боротьбою ідей, за якої завжди є змога переконати супротивника аргументами логіки. [16] Єфремов С . За рік 1912. – С. 12. Навіть українська революційна публіцистика дотримувалася думки, що національне питання (тобто, міжнаціональна ворожнеча. – Д. Д. ) – це щось ненормальне, нерозумне, щось надумане (буржуазією, як у мефодіївців, царями та попами) для того, щоб штучно нацьковувати один народ на інший. [17] Войнилович. С . Неіснуюче питання. Праця ч. 11 // Наш голос. – С. 283. За відповідної просвіти сатанинська полуда, накинута на очі народу (пролетаріату), спаде, і позбавлені своєї буржуазії (панів і царів) народи зіллються в братерському союзі, у вічному царстві всесильного розуму.