Дмитро Донцов - Рік 1918, Київ

Ця книга — не спогади. Це — щокількаденні записки, роблені похапцем, часто вночі, в 1918 році в Києві, про зустрічі, епізоди, події та акції політичного характеру — чисто припадково збережені до цього часу: (замітки неполітичного характеру знищено). Це доривочні фраґменти, написані, подекуди телеграфним стилем, бо на детальний опис не позволяв скажений темп тодішнього життя. Тим не менше автор думає, що ці замітки не позбавлені де-якої вартости, бодай як спостереження свідка, а іноді й учасника подій вікопомного бурхливого 1918 року; з його цікавими постатями, з його блискавичними змінами; з боротьбою на життя і смерть ріжних національних і політичних сил, з напружено-трівожним, повним несподіванок повітрям тодішнього Києва, столиці зненацька збудженої в вогні революції і війни до самодержавного життя зі свого столітнього сну, України.

Старі й молоді "статечні" громадяне, що любуються в "безсторонніх об'єктивних" описах подій, най ліпше цеї книги не читають. Бо писана вона, очевидно, "субєктивно", цебто з особистої точки погляду автора; з точки погляду його власної оцінки політичних партій, подій і дієвих осіб драми.

Деякі, не завжди ясні для сучасного читача, згадки про факти і особи, пояснено в примітках в кінці книги.

Прибув я до Києва, з першої своєї еміґрації, в кінці березня 1918 року, за Центральної Ради, місяць з чимсь перед гетьманським переворотом, коли німецькі й українські відділи ще билися на наших північних границях, очищуючи Україну від московських банд.

Записки мої починаються з днем 29 травня 1918 р. і кінчаються 9 січня 1919 р., кілька днів перед моїм виїздом з Києва (з додатком записок під час мого переїзду через Галичину і Відень).

Стара царська командна верхівка і в імперії і на Україні, була тоді вже своїх впливів позбавлена. Та-ж, яка думала прийти їй на зміну, ліберальна соціялістична, була усунута на бік большевиками в Московщині і Центральною Радою на Україні. Але сили царської і ліберально-соціялістичної Росії не були ще розгромлені, ні в імперії, ні на Україні. Будучи зайдами, меншостю на нашій землі, москалі (і жиди) звикли себе уважати за командну касту на Україні. Захитані в своїм упривілейованім становищі в політиці, в церкві, адміністрації, чи в промислі й торговлі, чи в пресі, дивилися вони з кепсько-укритою злобою на державне відродження України. Всіма своїми симпатіями тягнули не до Києва, а до Петербурга й Москви. Кажучи теперішнім політичним жаргоном, з того середовища рекрутувалася 5-та кольона Москви в містах і містечках України. Важкою колодою на шляху до незалежности нації лягла ця 5-та кольона в 1918 р. і в наступних роках.

Широкі (не провідницькі!) верстви автохтонної людности України, — це були: або "малороси", національно інертні, пасивні, готові піти за всякою справжньою силою, або була це селянська стихія, менше або більше політично свідома, але орґанічно й традиційно національна. Стихія, в якій навіть її вороги, москалі Бражньов або Антонов-Овсєєнко, чи поляки, як Коссак-Щуцька або Дунін-Козіцка, свідки тих подій, — бачили величезну неспожиту енергію, очайдушне завзяття, сильно вкорінене почуття справедливости, розмах, широкий жест; стихія, повна душевної шляхетности і героїзму, страшна в своїй помсті за зневагу і кривду; обдарована усіми прикметами, що їх праві і ліві швейки так глупо зневажують як осоружний їм "дух анархічного степу", а москалі — як "бандитизм".

Стихія ця — з якої найкращих верств завше готовий був спалахнути невмирущий вогонь козацтва, — гарячим відблиском світилась в творах Руданського, Стороженка і, очевидно, Шевченка; стихія привязана до своєї віри, звичаїв, землі, ворожа до зайдів визискувачів, готова при сприятливій нагоді, повстати новою Хмельниччиною, чекаючи тільки, як кожда маса, кличів і формул, які дали б її енергії мету, напрям і форму. І — новітніх хмельничан.

Цього не дала розбудженій національній стихії ліберально-соціялістична інтеліґенція українська, яка в 1917 р. задумала ту стихію очолити. Інтеліґенція та мріяла здобувати права України не силою, а — (під час революції!) — лєґальним шляхом переговорів з "братньою російською демократією", за яку вони, антимілітаристи, посилали вмирати українців-вояків під час офензиви Керенського. Інтеліґенція та кликала боротися не за стародавній, приватновласницький уклад нашого села, а за антинаціональний соціялізм. Не за національний ідеал державности, проти метрополії, а за спільний з співзвучними партіями російськими соціяльний ідеал; за провінціяльне самоврядування в межах імперії. Всі тодішні соціялістичні і демократичні партії українські пятнували ідею державної самостійности як глупу авантуру, а боротьбу за державність — як шкідливий "мілітаризм".