Дмитро Донцов: Рік 1918, Київ

Жорстокий біг подій поставив ту інтеліґенцію перед несподіваним для неї фактом: що російська революція і революція українська були явища собі ворожі; що боротьба між ними неминуча, та що йде не про соціяльну, міжклясову, а про політичну, міжнаціональну боротьбу. Тоді соціялістичний провід почав наспіх орґанізовувати цю накинуту йому боротьбу, ідейно до того не підготований.

Розбита червоною Москвою демократична Центральна Рада, покликавши собі на допомогу армії кайзера Вільгельма, знов стала українським урядом.

Таку ситуацію застав я, вернувши до Києва, в березні 1918 року. В партіях була тоді мішанина ріжнородних елементів. Самостійники, які видвигнули цікаву постать Отаманівського, чомусь, в догоду моді, прибрали назву "соціялістів-самістійників". Соціялістичну наліпку взяли для своєї партії і "федералісти" С. Єфремова. Натомісць до партії "ес-ерів", в перші місяці революції, пристало досить "самостійницької молоді, що держалася національно-політичної ідеології Донцова" (Доманський, "Боротьба українського народу за волю", Вінніпеґ). До жадної з цих партій, як і до своїх колишніх партійних товаришів з Укр. Соц. — Демократії, я не приступив, бо з соціялістами я пірвав ще на еміґрації. Ми вже перед війною поборювали себе взаємно. Точками розходження були: моє неґативне відношення до російської культури та до усякої, старої чи нової Росії. Моє вороже до тих партій наставлення скріпилося від того безладу, повного браку державної екзекутиви і ясної ідеї політичної, які я побачив, зразу ж по повороті на Україну, під урядом Центральної Ради.

Я приступив до заложеної М. і С. Шеметами, В. Липинським і М. Міхновським партії "Хліборобів-демократів", яка, всупереч назві, була партією консервативною, а крім того, ворожою до соціялізму, і до політики Центральної Ради. Її самостійницький характер забезпечувала особа М. Міхновського, якого "Самостійна Україна", на мене, ще молодого студента, зробила незатертий вплив. Лучило мене тоді з чоловими людьми тої партії ще й спільне соціяльне середовище, з якого ми вийшли, середовище поміщицьке-землевласницьке. Мені усміхалась ідея зробити з цеї партії ґравитаційний осередок, до якого можна було б притягти близькі нам відламки з инших партій.

Коли, хутко по перевороті 29 квітня, покликав мене гетьман до співпраці, я зразу відгукнувся на це.

Що мене до цього спонукало? Передусім сама особа гетьмана Павла. На тлі сірої штандартности і безбарвности демо-соціялістичного провідництва, — П. Скоропадський був індивідуальністю. Дальше, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав в собі живчик владолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військовиком. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зражував собі всю ту, російсько-монархічну, касту, до якої належав.

Що він був "царським ґенералом", — мене не зражало. Були царськими ґенералами, або полковниками і центрально-радянські вищі офіцери, Юнаків, Ґреков, Сальський, Омелянович-Павленко, Росіневич, Безручко та инші.

Ці останні, як і Скоропадський (якому одначе одному це закидали), теж перед революцією не брали участи в українськім національнім русі. Але я знав, що гетьман на фронті ще в 1917 р. почав українізувати свої частини і творити Вільне Козацтво. Знав я і те, що ще в корпусі Пажів, за свідоцтвом його колєґ, — він мріяв про булаву і думав стати колись гетьманом України.

Переходячи від моментів особистого характеру, до політичних, я пристав до гетьмана тому, що хотів бачити в нім нашого Бонапарта. Мало щось подібного положення революційної України, перед переворотом гетьманським, до положення революційної Франції перед переворотом 18-го брюмера Бонапарта. І там, і у нас, по упадку монархії, новий, революційний провід допровадив країну до анархії, з якої її вивести могла тільки чиясь тверда рука.

Бонапартові удалося: розгромити зовнішніх ворогів, спираючись на армію, завести лад в середині держави, привернути права церкви, забезпечити де-які, безповоротні, нескрайні, здобутки революції, — створення свобідного міцного селянського стану і знищення станових привілеїв февдального панства, приборкати ворогів нового ладу, як лівих (якобінців і соціялістів), так і правих (сторонників монархії) і створити нову правлячу верству (аристократію) країни зі сплаву антагоністичних елементів, коли то перший консул засадив до одного столу і якобінців і роялістів.