Дмитро Донцов: Рік 1918, Київ

Щось подібне доконав гетьман Богдан, який з шляхтичів Кричевських і Виговських (тих "польських ґенералів") з одного боку, а з другого з вовгурівців і Джеджаліїв, створив оту "вельможну громаду", за виразом Шевченка, "козацького панства", яка більш, як сто літ правила Україною. Тримав з Богданом і народ, "чернь", як тоді говорили, якої він не відступався і яку звав своєю "правою рукою" — не головою, бо нею був він сам, а власне, рукою, якою його голова двигала. Зробити щось подібне серед подекуди анальоґічних обставин, — могло спокусити і гетьмана. Під час 2-ої світової війни, на еміґрації, одних моїх знайомих, прибулих з Румунії, гетьман розпитувався: — "а як там ґенерал Антонеску? Чи з нього вийде Бонапарт"? І додав: — "Бо я тепер вірю тільки в ґенералів і в Бонапартів"…

Створити ту нову провідну верству в 1918 р. на Україні, вигляди були. Многі "малороси" і члени "малоросійського дворянства" (хоч і зизували на білий Петербург, як французькі роялісти на Лондон і Кобленц) — могли би пристати до гетьманського режиму, бачучи упадок своєї дотеперішньої підпори — царату, а знаходячи в гетьманаті, хоч би за ціну втрат соціяльних привілеїв, силу, яка б ухоронила їх та країну від большевизму і запровадила б у ній лад. Провідні (не скрайно ліві!) національно-українські верстви можна було б зєднати твердим стоянням під прапором державної самостійности і послідовним переведенням національно-культурної реукраїнізації московщеної доти України. Законне, але негайне переведення революції земельних відносин заспокоїло б розрушене село, зробивши з нього основний бастіон проти большевизму ззовні, з Московщини і з середини, зі сторони 5-ої кольони в містах і в містечках. Головною ж передумовою успіху подібного пляну було створення сильної національної армії.

Це не була утопія. Праві національні українські кола ("хлібороби-демократи" та деякі инші, демократичні "ес-ефи"), де-які видатні особистости з тих правих і поміркованих кругів (Д. Дорошенко, С. Шелухин, П. Дорошенко, Д. Маркович, В. Науменко, В. Леонтович та инші) — приєднувалися до гетьманського режиму. Приєдналися до нього й галицькі січовики, колишня підпора Центральної Ради. Вступили на гетьманську службу і многі з бувших високих старшин царської армії, з яких не один (як полковник Мішковський і Сливинський) без застережень стали на плятформу самостійництва.

Але встоятися гетьманові не пощастило. Не повних шість місяців минуло від 29 квітня, коли неминуча і близька воєнна програма Центральних Держав стала ясною всім. За такий короткий час створити національну армію не вдалося, бо німці теж кидали колоди під ноги в цій найважнішій справі.

З моментом, коли становище німецько-австро-угорських армій на всіх фронтах війни захиталося і ясною стала близька перемога Антанти, союзнички білої Росії, — малоросійсько-дворянські круги з оточення гетьмана, зараз же повернули до своєї проросійської орієнтації, намагаючись потягти за собою і гетьмана. Обернулися активно проти нього і ліві, соціялістичні українські партії, які так само вірили в червону Росію, як свою союзничку, як вірили в білу Росію нащадки колишнього панства козацького. Гетьманат впав. Очевидно не без грубих помилок самого гетьманського уряду (про що багато в моїх записках), — серед яких найфатальнішою помилкою була грамота про федерацію з Росією. За таку помилку уважав її пізніше і сам гетьман Павло.

З тим моментом я особисто зірвав з гетьманським режимом. Демо-соціялістичні круги ненавиділи гетьмана за те, що він став гетьманом самостійної України, я ж — відійшов від нього з жалем за те, що (по тій грамоті) він перестав ним бути.

З Директорією Винниченка я не міг, очевидно, знайти спільної мови. По кількох невдалих спробах нашої партії привернути хоч тінь гетьманщини, у формі військової диктатури, я виїхав за кордон. Про моє дальше відношення до гетьмана, гетьманців на еміґрації, та до инших політичних груп, — коротко в післяслові.

Не зважаючи на ідейну невикристалізованість самостійницького руху тих часів, на духову й політичну непідготованість обох верств очолити той рух, — верстви нащадків панства козацького і верстви народницько-соціялістичиої інтеліґенції, доба та видвигнула кілька безперечно цікавих індивідуальностей (П. Скоропадський, С. Петлюра, М. Міхновський, Болбочан, Натіїв, Омелянович-Павленко, Коновалець, Ю. Тютюнник, Василь Вишиваний та инші). Стихія ж народня, яку "приспали злії люди" і "обікравши" з її найкращих традицій, збудили "в вогні" війни і революції, виявила таку величезну силу, таку безстрашність і героїзм, що роки 1917-22, мимо часової невдачі національної революції, лишаться незбитим доказом остаточного її тріюмфу.