Дмитро Донцов - Ідеологія

В повній злагоді з наведеними думками, твердив один із головних українських часописів перед революцією, що говорити про неприязнь росіян до нас можна лише в патологічному стані. «Неуцтво («невежество») пояснює багато з того, що українці беруть за неприязнь, за негативне ставлення до їхньої національної справи». [18] Саліковський О. // Украінская жизнь. – 1912. – Ч. 2. Тому й драгоманівці були переконані, що «доводи розуму та справедливості» змусять супротивника змінити своє негативне ставлення до української національної справи, [19] Украінская жизнь. – 1912. – Ч. 78. – С. 51. бо виною такого ставлення є тільки непоінформованість чужинців, «прискорбное заблуждение, которое объясняется очень плохой осведомленностью» стосовно українських змагань. [20] Украінская жизнь. – 1922. – Ч. 6. – С. 12–13.

Такий більш-менш був зміст усієї української преси. Спершу тон їй надавав Драгоманов, після 1900 року – М. Грушевський. Для нього так само прагнення українства диктувалися не спонтанною волею нації, не її ірраціональним прагненням життя та влади; українські домагання є логічним висновком роздумів над розумним устроєм соціальних і міжнаціональних взаємин. Як такі, ці прагнення є «безсумнівні для будь-якої, просто тільки гуманно і культурно налаштованої, людини», хоч би й із ворожого табору. Тому й ці домагання треба було «аргументувати більше від розуму». Правда, тих доказів ворожа сторона не вислухала, і події не пішли за порадою професора, але тим гірше для подій! Бо засадниче мають рацію все ж не події, не та «темна» сила, що панує і над людським розумом, і над учинками людей, і над їхніми мотивами, – лише прекрасний розум. Ці докази від розуму, «коли б були вислухані свого часу, витворили б тривкий моральний зв’язок між українським громадянством з одного боку, російською державністю і великоруським (?) поступовим громадянством із іншого». [21] Грушевський М . Якої ми хочемо федерації // Вид. 3. – Київ, 1917. Дотеперішня непримиренність українського та неукраїнського націоналізмів для Драгоманова, так само, як і для Грушевського, є, отже, станом патологічним, викликаним «нетямущими» ігнорантами… Яким домом для, Боже, вільних мусіла видаватися шановному професорові історія, яку робили Олександр, Цезар, Кромвель, Наполеон, Мадзіні й інші «нетямущі» та «некультурні» люди, що ось уже кілька тисяч років тримають людство у патологічному стані! Ґанді і Лев Толстой мусять видатися для людей цієї психології єдиними світочами людства…

Тією самою психологією були заражені навіть революційні кола Наддніпрянщини. Рука в руку з ними йшли і революційно налаштовані галицькі кола. «Молода Україна» писала, що боротися за свій революційний ідеал треба «зброєю знання, одинокою зброєю наших часів». І далі: «знання і наука, що нині змінили весь овид землі, є для нас одинокою зброєю до боротьби з нашими ворогами», свячені ножі засадниче відкидаються… [22] Молода Україна, 1906. – Ч. 6. Особливе значення набирає це кредо з огляду на час, у який воно виголошувалося. Це був час прологу до першої революції на сході Європи, 1900 рік, час, коли, за визнанням самих прихильників цього кредо, ніколи становище української нації не було настільки подібне до становища за часів Хмельницького.

Та прекраснодушна професорська ідеологія була в нас настільки поширена, настільки загально прийнята серед офіційного українства, настільки сама собою зрозуміла, що її сліди безперестанно надибуємо і в нашій поезії.

«Коли ти любиш рідний край, – то так і знай, – що гук війни, огонь Перуна, – дочасні, як і свист бича, – і щастя дасть не блиск меча – а вільна школа і трибуна», – так звучала драгоманівщина, перелицьована на вірші одним із корифеїв нашої поезії минулого століття. [23] Вороний М . Коли ти любиш рідний край… Уривок цей не виняток, він так само характерний для української поезії, як цитовані уривки з Драгоманова та Грушевського для української публіцистики. В ньому відбився весь недолугий світогляд тих часів позбавленої всього здорового та сильного інтелігенції нашого fin de siecl’a. В покоління з відмерлою волею, засудженого на безчинне спостерігання, орган цього спостерігання, розум, зробився силою, що будує та руйнує світи, нищить зло і насильство, запроваджує щастя та добро…

Типовим представником драгоманівщини в Галичині (хоча наприкінці життя він її й зрікся) був Іван Франко. Всевладність людського розуму для нього – найвищий закон. Інтелект і для нього – та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже, й нація) має боротися за бажаний для неї лад, головна підпора реформ. Він питає: «А ще скажіте, як сей лад перевернути хочем ми? Не збруєю, не силою – огню, заліза і війни, – а правдою і працею – й наукою». [24] Франко І. З вершин і низин. Як бачимо, в наддніпрянця і в галичанина зустрічаємося навіть із одними і тими ж словами на висловлення їхніх спільних думок. І ці думки не були винятком у Галичині. В іншому збірнику того ж автора читаємо: «Най кождий в руки меч береть – зблизився слави час – не думаю сталевий меч – ми шляхом мира йдем; – тільки науки й правди меч – врагів спалить у пень». [25] Із днів моєї молодости. «Розум владний без віри основ» – ось його мета, а наука – той «спокійний і щирий провідник», що «шукає виходу зі стежок блудних», на які зайшли одиниці, народи, все людство, батожені егоїзмом і ненавистю. [26] Із днів моєї молодости.