Дмитро Донцов - Ідеологія

«Наука, поступ і всі заходи просвітні» – були для того покоління тараном проти «царства темноти». «Висока думка» того покоління була його мечем, а мова – єдиною зброєю. [27] Мова М . Козачий кістяк. З гордістю неофіта проголосило воно, що «над силу ума вже більшої сили й на світі нема». «Не неволя чужа і не сила меча – гаслом стали: «освіта й наука». Проти нападу злого, і тьми, і бича – це найкраща в житті запорука». Це покоління покінчило зі старою романтикою, вважаючи, що навіть сам Іван Котляревський, «не гетьман польовий, а культурний», який усім їм «вказав шлях літературний», шлях школи та просвіти, що вів націю до щастя. [28] Вороний С . На свято відкриття пам’ятника Котляревського. Що ця філософія таки справді була загальна, хай на доказ послужить і цей маленький вірш, узятий із одного галицького журналу для дітей (1924 рік): «Шаблю, порох та пістолі – можуть мати й дураки, – але розум, цей дар долі – лиш правдиві козаки. – Можем волю здобувати, – непотрібний порох твій – не потреба кровці лляти – лиш бери все розум в бій». [29] Світ дитини. – Львів, 1925. – Січень «Справедливість і взагалі вимоги моралі та те «духовне переродження» людства під впливом розуму – були рушіями історії!..

Такий собі світогляд відбивався і в усій зигзагуватій політиці українства, вся вона була наскрізь просякнута драгоманівською вірою в силу розуму та переконання, «буржуазна» так само, як і соціалістична чи радикальна. Вся вона, властиво, виходила з положення, що непримиренна ворожнеча між народами – байка, щось штучне, що вдасться усунути взаєморозумінням; вся вона не один раз апелювала до драгоманівського порівняння пса і кота», аби переконати, кого треба, в безглуздості їхнього неприязного до нас ставлення, та в можливості, в обопільних інтересах modus’a vivendi між народами, мріючи про автономії, українські Швейцарії й інші утопії. Нічого ж не було легшого. Чи релігійне почуття, як тепер національне, не було колись також страшним вибуховим матеріалом, причиною страшних війн? Але, нарешті, між різними вірами запанували мир і злагода. Чи ж не можливо так само приборкати силою розуму і національне почуття, як приборкали поволі людожерство, рабство, інквізицію та поєдинки? «І коли ідея релігійної свободи пройшла шлях розвитку, де спершу її не визнавали, коли панувала нетолеранція, потім з’явилася терпимість, але з широкими привілеями пануючої церкви та лише наприкінці прийшла доба повної свободи сумління, – то той сам шлях розвитку доводиться пройти і національній ідеї до миті її остаточного тріумфу у вказаному нами сенсі». [30] Чубинський М . // Украінская жизнь. – 1912. – Ч. 1. Справді, людська природа міняється дуже повільно, але може ж змінитися точка зору! Лише більше доброї волі та віри в тріумф справедливості.

Це була, отже, їхня дорога, дорога українських націоналістів від мефодіївців, що залишилися глухі на гамір 1848 року, через Драгоманова, що перелицював визвольну боротьбу ірландців, мадярів і балканських слов’ян, аж до тих авторів меморандумів до Денікіна і совєтів, що були глухі на шум революції, яка почалася в Україні 1917 року. Нічого з почуття, нічого з волі, ніяких аксіоматичних національних правд, лише наука, розум, аналіз і переконання є тим шляхом, яким ідеться до пізнання правди загалом і до її панування у світі.

Як питання тієї чи іншої системи оранки, так і питання національних взаємин було питанням доцільності: як таке, вирішувалося воно розумом і переконанням. Піднести у вищий стан господарство чи клас, або націю, мала тільки освіта, всеобіймаючий засіб на будь-яку соціальну біду. Провінція до всього підходила зі своєю міркою: не тільки проблеми буденного життя, не тільки дріб’язкові суперечки за межу, але й проблеми світового масштабу вирішувала вона вмовлянням, благанням, закликом до «здорового хлопського глузду», найвище – позовом до суду…

Із того примітивного інтелектуалізму випливає цілком послідовно ще примітивніший, нібито науковий, квієтизм, віра в непорушні суспільні закони – друга характерна риса українофільства. Спершу українофільство шукало науково обґрунтованого і науково доведеного ідеалу. Це обґрунтування йшло раз дедуктивно відірваним шляхом, а раз – шляхом експерименту. Розум правив світом фізичним, він же ж, вочевидь, правив і світом соціальним. Як земля рухалася усталеною орбітою, так своїм приписаним бігом ішло й соціальне життя, покірне законам еволюції та поступу. Все це було ясне й просте, як двічі по два є чотири, і тому моментально засвоєне, як найглибша мудрість нашим націоналізмом; цей націоналізм твердо пам’ятав, що прагнення нації також мають свої межі у вічних законах суспільного поступу. Критика і сумнів замість певності та фантазії були головні чесноти людини науки, вони ж були в наших українофілів запорукою проти національного максималізму.