Дмитро Донцов - Ідеологія

Так розуміли світ, повний гамору національної боротьби, люди, котрі дивилися на нього з висоти рідної купи, яким вигідно було з їхніми законами та вимогами різних процесів, що звільняли їх від чинного втручання в хід подій. Як Лаплас, який не потребував для своєї теорії повстання світу «гіпотези Бога», не потребували й драгоманівці в світі своїх непорушних соціальних прав того здогаду волі, якому найсвітліші уми людства присвячували блискучі сторінки своїх філософських систем.

У цій вірі людей з ослабленою волею у всевладність розуму над волею, в їхній вірі в «залізні закони», які все самі зроблять без нашого втручання й яким не коритися – марна праця, виявляється те саме згасання вольового імпульсу. Зомбарт казав, що «Марксів («науковий») фаталізм ніщо інше, як розпачливе перенесення відповідальності на сили природи, які треба лиш пізнати, щоб їх опанувати. Цією штучною конструкцією… намагався Маркс свій нахил до теоретичної обсервації бігу подій ужити як «ерзац бракуючої йому… здібності політичної», [37] Зомбарт В . До психології соціалістичних теоретиків. – ЛНВ, 1924. – С. 35. здібності чинно творити нове. Нічим іншим, як ерзацом відмерлої волі були й «закони» наших націоналістів.

Інтелектуалізм, що привів нашу національну думку до квієтизму, допровадив її до зречення власного національного ідеалу, до певного роду універсалізму, в якому без остатку гинуло всіляке національне почуття. Інтелектуали також шукали національну правду, але їхня правда, як результат суто пізнавальної праці інтелекту, не підказувалася почуттями та бажаннями, настільки розбіжними в різних націях, їхня правда була незалежна від емоційнного, ірраціонального чинника; її доводили розумом. Як збудувати суспільство, як уладнати взаємини між націями, де позначити межі національним прагненням – про все це вирішувала не рація існування кожної окремої національності, а лише сила всевладного розуму. А що закони розуму, як і закони логіки, загально зобов’язуючі для всіх, то й правда, якої дошукувалися наші націоналісти, цілком природно, була правдою універсальною; спеціальна правда тільки для тієї чи іншої нації (species), правда, яка була б правдою для одного народу, а брехнею для іншого, для них не існувала. Бо лише правда відчута, правда віруючого є правдою тільки його і його співвіруючих, але правда, доведена розумом, логікою, експериментом, є правдою спільною для всіх. Їхня правда була не виявом нашого «хочу», а лише нашого «знаю». Ось як про це гарно сказав Ґ. Зіммель: «Зміст інтелектуального твердження в своїй суті має те, що його можна вділити всім; кожен достатньо освічений розум мусить дати себе переконати самому інтелектуальному твердженню (коли воно правдиве). Аналогії до цього немає в царині волі та почуття». [38] Simmel G . Philosophie des Geldes. – Munchen, 1922. Заповідь – «Аз єсьм Господь Бог твій» інше можна прийняти або ні, або комусь накинути, але ніколи не можна нікого змусити доводом прийняти її. Це суб’єктивна, відчута «правда». Це лише правда того, хто в неї вірить. Але така правда, що трикутник має три кути, або що їхня сума рівна двом простим, – мусить зобов’язувати всіх; це об’єктивна правда. Іншими словами, хто шукає правди абстрактним розумом, мусить виходити з положення, що існує одна, спільна, загальна та прийнятна для всіх правда, базою якої є не та чи інша секта, церква чи нація, лише людство, не суб’єктивно-національне відчуття, а загальнолюдський розум.

З цього положення виходили наші мефодіївці XIX і XX століття, виробляючи собі різні містичні «правди» та «закони», які мають регулювати «розумне» життя між націями, й яким має коритися будь-яка «вузьконаціональна» правда. З цього ж положення виходили й їхні епігони, цілком логічно відкидаючи національну правду, ставлячи над нею правду космополітичну.

«Сама по собі думка про націю, – писав Драгоманов, – ще не може довести людства до волі і правди для всіх… Треба пошукати чогось іншого, такого, що стало б вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, що була б спільною всім національностям». [39] Драгоманов М. Дивацькі думки. І знову, беручи за взірець релігійні справи, він казав: «Аж ось розумніші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатися до інших за різні церковні справи та звичай та що «треба поставити над усіма церквами людство і всіх людей усіх вір визнати братами. Так думка про людство поставлена була вище над думкою про націю та віру з їхніми окремими звичаями, урядами й інтересами і стала таким суддею посеред суперечок між націями і вірами й основою для волі кожної нації та віри в тих межах». [40] Драгоманов М. Дивацькі думки.