Дмитро Донцов - Ідеологія

Націоналізм як джерело життя і власної правди було для Драгоманова чимось темним. Натомість ясні – «думки всесвітнього людства», цієї наївної фантасмагорії провінційних Вольтерів… «Ці думки всесвітнього людства і були єдиними, які могли б «дати найцінніший ґрунт нашому прямуванню до національної свободи». [41] Драгоманов М. Дивацькі думки. Над націоналізмом ставив він «інтереси інтернаціональні, загальнолюдські». Він настільки ще великодушний, що «не відкидає національності, але відкидає націоналізм, особливо такий, який сам себе протиставляє людству або космополітизмові». Це фантастичне «людство» є в нього міркою всіх речей і всіх правд, особливо ж національної. Нація та її потреби – найреальніша річ на світі – для Драгоманова містика. Будь-які вияви національної волі, спеціально мова, не мають виправдання самі в собі. Вони мають рацію існування тільки оскільки «є орудієм проведення гуманних або загальнолюдських ідей» у ті чи інші народні маси. Національна ідея ніколи не може бути основою для прагнення всієї нації, для цього треба шукати «всесвітньої правди», спільної для всіх народів. Стихійне почуття національного самозбереження є для Драгоманова абсурдом. Він радить здолати в собі «всі інстинктивні та туманні почуття» расові і «піднятися над ними» при вирішенні будь-якого, в тому числі й українського національного питання; «поглянути на нього зі загальнолюдської точки зору», з вершин «загальної правди для всіх». Українство в нього не могло мати своєї мети, бо всі «праці людські однакові на всьому світі, як однакова здумана наука». [42] Переднє слово до громади. – 1878.

Погляди Драгоманова і в цьому стосунку вчинили в нашій безкритичній суспільності шкоду. Передусім серед нашої соціалістичної та радикальної інтелігенції. В національних рухах шукала вона загальних принципів і свою симпатію до цих рухів міряла відповідно до тих принципів; цими загальними принципами, цією загальною правдою, що стояла над національною, була для вчителя людством, для учнів – або соціалізмом або тим самим фантастичним людством; обидва ці поняття дуже часто змішувалися. Для радикал-соціалістів «змагання за рівність, братерство та свободу всього людства» було змагання, яке треба було виконати в першу чергу, яке домінувало над прагненням національним. [43] Громадський голос. – 1925. – Ч. 6. Один із основоположників галицького драгоманства з гордістю проголошує, що «національні святощі» для нього не існують. Він і його однодумці «не моляться до них». За права своєї мови вони не стоять тому, що є «в принципі за рівноправністю всіх мов», «за розвоєм української літератури тому, що ми прихильники цивілізації та поступу… Загалом усе те, що народовці роблять із криком патріотичним, ми робимо для того, що воно розумне і практичне». Тобто «тому, що», тому, що на це є санкція «вищої» правди, розуму. Національні чування та домагання, які б не мали цих чужих «тому, що», вочевидь, втратили б для наших космополітів будь-яку рацію буття. [44] Народ. – 1891. – Ч. 2. Такі тиради зужитих, голосних, нудних і порожніх фраз можна зустріти й на сторінках кожного соціалістичного або радикального журналу. Ця словесна збиранина заступала їм партійну ідеологію…

Ті самі соціалісти та радикали тільки тоді допускають національні гасла, тільки тоді виправдовують самостійний національний ідеал, коли він погоджується з «думками всесвітнього людства», зі загальною правдою. Націоналізм припустимий тільки тоді, коли можна довести, що він не суперечить соціалізмові, а навпаки, допомагає його розвитку.

Та сама думка червоною ниткою тягнеться через поезію Івана Франка, що панував над думками кількох поколінь у Галичині. Він тільки тоді виправдовував любов до рідного краю, коли вона нічим не суперечила (те саме слово!) «вищій» ідеї любові до того самого фантастичного людства: «І чи ж перечить, – питався він, – ця любов (до нації. – Д. Д. ) – тій другій, а святій любові – до всіх, котрих гнетуть окови?» Коли не перечить, все гаразд, ну а коли перечить? Автор не дає відповіді… В кожному разі, шлях до націоналізму лише через космополітизм, через ці «вищі» ідеї, бо «Хто не любить всіх братів, як сонце, Боже, всіх зарівно, той щиро полюбить не міг тебе, кохана Україно». [45] Франко І. Любов до України. Не визнає любові до рідного краю без санкції наднаціональної правди і Тичина: «Поете, любити свій край не є злочин, – писав він, – коли це для всіх…». Яка вражаюча тотожність думок, фраз і навіть слів у всіх трьох ідеологів: галицького молодоукраїнства, малоросійського комунізму, і спільного божка всієї «поступової» України – Михайла Драгоманова!