Дмитро Донцов - Ідеологія

То ж знову таким «залізним» законом проголошувалася еволюція державних форм у напрямку загальної амальгамації, стоплювання малих народів у великі політичні громади. Тимчасову рівновагу європейських держав після віденського конґресу 1815 року було перештамповано у «вічний» закон, який, вочевидь, ішов не в напрямку творення нових держав, а лише в напрямку скріплення існуючих держав-левіафанів. Хто пережив цю добу, ще перед Першою світовою, перед турецько-італійською та балканською війнами, той пам’ятає, яке «погіршення» серед фарисеїв існуючого стану справ викликало відділення Норвегії, й як соціалісти, особливо російські, доводили всю «абсурдність» цього кроку для самої ж Норвегії та неможливість робити з того винятку правило… Деякі йшли ще далі та проголошували, що новітній тип, якого прагне держава, це держава національностей, отже, гасло, що кожній нації осібна держава, є ненауковою утопією. [33] Бочковський I . Національна справа. – Відень, 1920. – С. 36 і 110.

В характері законів, що мають регулювати співжиття між націями, були, звісно, і так звані закони господарського розвитку, які нібито вимагали збільшення, а не зменшення господарського терену, зайнятого однією державною організацією тощо. Тому, коли наші націоналісти хотіли якось обґрунтувати свої «моветонні» домагання (їх обов’язково треба було доводити), то вони так само покликалися на всілякі «закони», що їх були обов’язані визнавати й їхні супротивники. Так, наприклад, коли українські соціалісти відважилися підняти невинне гасло автономії, то на це бракувало документування волі нації на окреме існування, треба було доводити, що «економічна децентралізація тягне й децентралізацію політичну» та що процес демократизації державного ладу (слово «процес» мало характер чогось містично-неминучого!) вимагає децентралізації законодавства, адміністрації, судочинства», та що «в інтересах розвитку продукційних сил» автономія України обов’язково потрібна, їхні супротивники, знову ж таки, доводили так само неухильно, що «розвиток капіталізму нищить із неминучістю національні індивідуальності». [34] Наш голос. – Львів. – С. 285, 349. І ніхто з тих, хто сперечалися, не зауважив, що інтерпретація тих «залізних законів» для кожної окремої нації, ширша чи вужча, залежала винятково від енергії, з якою вона, не журячись жодними законами заявляла своє право на існування.

Наші «буржуазні» партії не відставали від соціалістичних і також намагалися подбати про «законний» паспорт, аби легітимувати домагання своєї нації. Вони «доводили» неминучість національних поступок вимогами також «залізних законів культурного розвитку», які скрізь тягнуть на поверхню громадського життя демократію. Але, з іншого боку, боронячись від «нетямущих людей», які закидали їм сепаратизм, доводили, що «лише приналежність до великого, добре організованого державного союзу може дати економічному та культурному розвитку народностей і країн, що входять у його склад, дуже багато вигод, як… створення більших і досконаліших просвітних і культурних установ, більша забезпеченість перед міжнародними комплікаціями» тощо. Інші готові були визнати й самостійність, коли б їм хтось сказав, «що буде робити політично самостійна Україна?… Бо така Україна точно відгородить себе від Польщі та Росії митом, а як це в’яжеться з процесом інтернаціоналізації»? [35] Грушевський М . // Украінскій вєстнік. – 1906. – Кн. 3.

Всі ці закони, з яких переважна більшість була емпіричними фактами, важливими хіба для конкретного, дуже обмеженого періоду часу, були, так само, як і весь цей недужий на надрозвиток інтелекту, світогляд, – капітуляцією перед феноменом, перед світом цих фактів, перед існуючим status quo; це було обранням світу не в його динаміці, лише в статиці. Для щирого драгоманівського провінціала не було жодних підсвідомих гонів, що міняли і хвилеві закони і хвилеве status quo, ніякої безмотивної волі ні в одиницях, ні в націях. Усе це були забобони; для провінціала існував тільки світ видимих явищ, усталених стосунків, постійних величин або сьогоднішніх законів – одним словом, світ незмінного status quo, або його, згори накинутої, еволюції, яку порушувати спонтанній національній волі – було смішною утопією. «Не військові події на наслідки битв, а логічні етичні засади, й їхні еманації – закони людського та міжнароднього співжиття – мали бути рішаючими для будучого упорядкування міжнародних відносин», – ось як формулювало свій світогляд те недолуге покоління. Для нього історія йшла несвідомо, механічно, вона не була «вислідом свідомих змагань», прагнула до своєї мети «хоч би навіть ніхто до того свідомо не йшов». [36] Бочковський І . // Народ. – 1891. – Ч. 1718.