Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

У вересні 1944 року наші хлопці розбили у Струсові тюрму.Був великий бій. Привезли мені на фірі раненого в плече повстанця. Провідник «Боян» каже: «Беріть пляшку води, сідайте на бричку і везіть його, самі знаєте де». Повезла до медсестри Ганни Крупницької. Вона ж відправила їх до підпільної шпитальки. Через кілька місяців ми довідалися, що її хтось видав, і там загинули не тільки той ранений, але й охоронець і санітарка Ганна Чиж. Перед смертю, казали, вона розплела косу, бо була ще дівчина. Богатківські люди викопали велику могилу для них на цвинтарі. Батьки Ганни боялися йти на похорон, щоб їх не вивезли до Сибіру. Потім за них уступився їхній син, червоноармієць. А того зрадника, який видав криївку, наші зловили і замордували.

На Стрітення 1945 року прийшов брат Михайло додому з Карпат.Аж тут на наше подвір’я заїжджають сани більшовиків. Брат із хати вибіг, кинув шинель за стодолою і почав утікати. А вони йому стріляють попід ноги. Дивлюся, упав Михайло. Думала забитий. Прибігаю до хати, розказую. Мама надягає на себе хустку, бере тата – і біжать до сусідів. А сестра й собі тікати. Одна я лишилася в хаті. Заходять більшовики, показують шинель і питають: «Хто тікав із хати? Твій ухажор?» Казала: «Не знаю». Вивели мене на подвір’я і почали бити прикладами. Коли впала на сніг – ко`пали, де попало. Наказали запалити хату. Я почала просити, щоб того не робили, бо хата не наша, господар на фронті. Заспокоїлися. Але стрибки24 почали виносити все, що бачили: подушки, перини, покривала, ложки, годинник, вишиті блузки, сорочки, навіть шнур забрали, яким снопи прирублювали. Запрягли наші коні до воза і то все повезли. Із собою ще забрали наші дві корови і свиню. Мене тим часом повели до школи в сусідній хутір Весолівка. Там допитували. Почали мене бити головою до стіни і копати. Тоді наказали взутися і зняти куртку. Розвернули обличчям до стіни. Капітан крикнув: «Розстріляти сволоч бандерівську!» Старший лейтенант витягнув пістолет і вистрілив двічі; від сильного звуку я оглухла, не могла зрозуміти, куди він стріляє – з’ясувалося, що у стелю. Після того наказали вдягнутися і завтра прийти в Микулинецьке НКДБ25, тоді віддадуть наше майно. Повернулася я побита додому, а там брат із боївкою «Бояна», батьки, сусіди. Михайло сказав, щоб нікуди не ходила, бо заставлять підписати згоду на співпрацю. Сиділа дома, не пішла.

Навесні Михайло знову з’явився дома.Ніч була неспокійна. Рано-вранці, коли вже зоріло, дуже загавкали пси. Я спала біля вікна на бамбетлі26. Подивилася через вікно – і кричу братові: «Міхал, москалі!» Він скочив із лавки біля печі, узяв шинель і побіг до стайні. Там виліз на горище і заліз у в’язанку соломи. У хаті забув гранату. То ми її загорнули в коц і кинули на піч. А його німецьку блюзу27 сховали в комин. Зайшли в хату чотири більшовики, почали міняти мокрі устілки в чоботах на сухі. Якийсь солдат обшукував піч. Серце мені калатало, але він побачив книжку з анатомії і дуже зацікавився нею. Інший запримітив блюзу й питає, чия вона. «Моя», – кажу. «Звідки взяла?» – випитує. Кажу: «Ходила до Тернополя і виміняла для брата на хліб у німецького полоненого. А ховала тому, що ви весь військовий одяг забираєте». Він ретельно почав оглядати блюзу. У кишенях знайшов патрони, люстерко, хустинку і гребінець. Каже до товариша: «Точно, бандита». Тим часом інші солдати взяли малого брата Василя і полізли на горище у стодолі. Змусили його відкидати снопи і дивитися за «бандитами». Коли залишився останній, братів сніп, пролунала сигнальна ракета з боку сусіднього села Бенева. Солдати з нашої хати вибігли. Побігли на світло ракети. Там знайшли трьох повстанців, які йшли до хати Миколи Ілька. У нього якраз перебували інші хлопці, які прийшли в село з моїм братом. 18-річного повстанця зарізали ножем, інших постріляли. Познімали з них одяг, чоботи і лишили голих у полі. Одного взяли в полон. Хату Ілька спалили, його жінку і доньку сильно побили і забрали на допити.

Я переводила хлопців на дальші села. Якось привели до мене сімох повстанців із мішками на плечах.Несли літературу в Карпати. Мама гостила їх молоком. Провідник сів за стіл і побачив у нас «Українську загальну енциклопедію». Просив їм віддати. Пішли ми в ніч. Привела їх до хати станичного, його не було вдома, донька Ганна не хотіла нас пускати, боялася. Тоді пішли до іншої хати, за село. Господинею там була полька, учителька, старша жінка, майже не ходила. Нічого їй не казала. Хлопці залізли на стрих28, мішки поховали в солому. А над ранок у селі почалася облава.