Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Пішла селом чутка, що приїдуть козаки.Ми, дітлахи, побігли на цвинтар і нарвали жовтих квіток. Уже була осінь, годі було знайти інші. Стояли й чекали. Вийшли монахині, спитали – кого зустрічаємо. «Козаки мають приїхати», – відказали. Вони почали сваритися: «Та хіба ж ви не знаєте, що то большевики, то ж комуністи. Ану забирайтеся звідси!» Ми залишилися. Але ті «козаки» прогнали через село, навіть не привіталися з нами.

Більшовики закрили монастир.Його господарку забрали. Заставили сестер Йосафату й Макарію носити світський одяг. Узяли їх викладати у школі, бо вчительок бракувало. Я звикла їх бачити в чернечих рясах, тож без них вони виглядали зовсім по-іншому, як звичайні молоді, красиві дівчата.

Люди знали, що на Лонцького37 більшовики помордували людей. Деякі з нашого села їхали фірами дивитися. Якось пішла й моя сестра Любомира. Казала, тіла були страшно понівечені, у жінок порізані груди. Запах страшний стояв. Люди обсипали хустинки попелом, поливали якоюсь рідиною і прикладали до носа, щоб його не чути.

Німці танками їхали через поле і знищили людям весь урожай.Коли почали накладати контингент, кожен щось старався сховати. Ми зарізали ялівку, бо знали, що можуть забрати. Як хто їхав до Львова щось продавати, то солдати часто перепиняли. Забирали яйця, борошно, сметану. Бідняків висилали на роботу до Німеччини. Заможних брали рідше. То все війт пильнував.

У нашій хаті кілька днів квартирували німецькі солдати. Спали в стодолі. Тато трохи знав німецьку, балакав із ними. Вони цьому дуже тішилися. Давали нам шоколадки. Для нас то була рідкість. Шоколадом пригощав сільських дітей хіба священик на Йордан, коли хати кропив.

Якось у школу прийшов незнайомий чоловік.Сказав: «Відпросися на пару днів, поїдеш зі мною». Завідувачка бурси пані Левицька навіть не спитала, куди я їду. Це здалося дивним, але таки вирушила з тим незнайомцем у дорогу. Уперше їхала потягом. Прибули в якесь село, розмістили мене і ще кількох дівчат по хатах. Проводили вишкіл, розповідали історію України, засади конспірації, про організацію38. Після того я обрала собі псевдо «Роксолана».

Брат дав мені пакунок і сказав: «Будеш везти до Львова небезпечний багаж – портфель із пістолетами».Він як станичний те завдання міг дати комусь іншому. Але тоді б йому дорікали, що пожалів свою сестру. Сказав пароль. Посадив мене на фіру з якимось чоловіком. Дорогою підсіла до нас монахиня. Під’їхали до мосту, біля якого зараз Львівська податкова інспекція, а там – поліція. Коли почали перевіряти документи, серце так гупало, що нічого, крім того стуку, не чула. Попросила черницю сховати той портфель під габіт39. Нас відпустили. Посилку доставила куди треба.

Тільки німці покинули село – почали падати бомби.Люди не знали, де їм ховатися. Бігали в паніці. Недалеко від нашої хати була криївка у вигляді літери «Г». Люди ховалися там від поляків, коли ті нападали на село. І цього разу туди побігли. За п’ять метрів від неї впала бомба, але не розірвалася, в іншому разі ми б усі загинули, бо вхід у криївку був відкритий. Загинуло понад 10 людей. Серед них були батько із сином і мама з 6-річним хлопчиком.

Як наступали червоні, то сестра Любомира обмазувала лице й одягала стару хустку. Вдавала хвору, щоб її не зачіпали. Люди говорили, що солдати ґвалтують дівчат.

Брата Василя призивали на фронт. Спитали, ким працював до того часу.Розказав, що грав у сільському духовому оркестрі. Того дня його в армію не взяли, як і інших 11 музикантів з оркестру. На другий день брат поїхав до Львова і влаштувався на роботу на паровозо-вагонно-ремонтний завод, звідти в армію не забирали. Багато хлопців тоді виїжджали із села в пошуках роботи, бо боялися. Частина з них служила в поліції за німців.

Марія Віслапуу

Із троюрідною сестрою Ганною прийшли до педагогічного училища у Львові. В учительській упізнала Лідію Олександрову – східнячку, яка чудово говорила українською і за німців була вихователькою в бурсі. Спитала нас: «Гриб і Паляниця, ви що тут робите?» Відповіли, що хочемо вчитися. «То пишіть заяви», – запропонувала. Олександрова допомогла вступити відразу на другий курс, хоч ми не мали жодних документів про освіту.

Двоє знайомих хлопців збирали гроші на потреби підпілля.Пішли до жінки, яка мала магазин одягу на теперішній вулиці Франка у Львові. Вона сказала: «Приходьте завтра, о шостій вечора, я приготую». Наступного дня на хлопців чекала засідка. Під час перестрілки одного поранили й арештували. Другий утік, але за якийсь час і його затримали.