Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Населення в Сибіру було бідне.До нас ставилися добре, співчутливо. Часто навідували. Одного вечора ми розпалили вогнище. Пекли на ньому картоплю. Одна жінка запропонувала помолитися за всіх, хто воює, аби повернулися додому живими і здоровими. Її чоловіка й сина забрали на фронт. Хтось доніс. Отримала п’ять років за «антирадянську й релігійну агітацію».

У 1946 році дозволили повернутися в Україну, у Кіровоградську область. Додому можна було поїхати лише за запрошенням. Керівництво колгоспу, де працювали, дало мені довідку, що хворію та потребую операції, яку можу зробити в рідному селі. З кількома односельчанами вирушила до Красного на вуглях46. У Проскурові47 зупинила залізнична міліція. Один із міліціонерів наказав мені вмитися. Моїх супутників відправив на базар по харчі і почав до мене братися. Хотів зґвалтувати, а я – у крик. Урятувало, що хтось постукав у двері. Чоловікам із моєї групи повідомили, що вони поїдуть на шахти Донбасу. А мене як малолітню таки відправлять у Красне. «Де вони, там і я», – сказала у відповідь. Нас вигнали з кабінету. Сіли на інший вугляр і поїхали до рідного дому.

Я була перша, хто повернувся із Сибіру в село.Багатьом це здавалося неможливим. Одні дивувалися, інші підозрювали, що приїхала не випадково. Одного разу перестріли люди у формі НКВС. Розмовляли російською. Питали, хто така й чому не маю комсомольського квитка. Тоді запропонували їм доносити про справи й людей у селі. Сказала: «Краще повернуся назад, на висилку, ніж пристану на таке». Після цього до мене зайшов «Малиновий», односельчанин, тоді – сотенний УПА. Сказав: «Стефцю, як ся маєш? Мусили тебе перевірити. Ти добре сказала. А могло бути гірше». Перевірку допомагав проводити «східняк». Він пристав до наших хлопців і правдоподібно виконував роль енкаведиста, за потреби.

Після повернення до Красного поселилися з батьками на квартирі, бо наш будинок і стодоли зруйнували.Тато клопотав щодо забраного поля. Люди повертали нашу землю, навіть засіяну, щоб ми могли вижити. Віддали корову й коня. Ми почали господарити і здавати державі контингент. Але то тривало недовго. За рік нас знову прийшли вивозити. Батьків не застали. Знайшли сестру. Вона тоді була одружена й вагітна. Її чоловік Йосиф зголосився їхати з нею, хоча його гнали додому. Виселили і братову Ганну із 6-річним сином. Я в той час лікувала зуби у Львові. На залізничній станції почула від людей: «Бійся Бога, не їдь додому, твої у вагонах». Улаштувалася працювати на швейну фабрику.

Узимку 1950 року до мене на квартиру прийшли військові. Сказали, аби збиралася, і повели в тюрму на Лонцького.У камері була разом із Парасковією, матір’ю останнього командира Української повстанської армії Василя Кука. Знала її ще зі свого дитинства як добру жінку. Вона вже була старенька, хвора: не могла підняти ні руку, ні ногу. Били її безбожно, виривали волосся. Брали на «провокацію»: імітували, що її викрадають повстанці, везуть до лісу й допитують. Насправді то були чекісти. Підсаджували їй у камеру сексотку. Одного разу після допиту Парасковію принесли на носилках. Співкамерниця поїла її з ложечки, а поміж тим про все випитувала.

Арештували й мою співмешканку Стефу.Вона була сильно збита – усі ноги сині. Мені було її жаль, то запропонувала свої панчохи. Слідчий крикнув: «Дура, твою мать!» Натякав, що вона на мене «капає», а я їй останнє віддаю. Потім ми з нею шість місяців провели в тюрмі Золочева. Стефа не отримувала передачі, то я ділилася з нею. Нас відправили в різні табори. Зустрілися вже в незалежній Україні.

На очну ставку привели шкільну подругу Ганну, яка була пов’язана з підпіллям.Та я помагала не бандерівцям, а їй – як людині. Знайшла їй квартиру у Львові, влаштувала до себе на роботу на швейну фабрику. Віддала свій жакет. Слідчий мені його показував – серйозніших доказів вони не мали. Судило мене заочно «Особоє совєщаніє»48.

У Мордовії важила 45 кілограмів. Годували погано. Давали переважно вівсяну та горохову каші.М’ясо бачили хіба на Октябрську49. Працювали на лісоповалі, торфорозробці, вантажили й розвантажували вагони. Я захворіла. Мала складну операцію. Два місяці після неї провела в таборі «для інвалідів» разом зі старшими та хворими жінками. Потім відправили на виробництво курток для військових. Рік працювала на конвеєрі. Зміна тривала 12 годин. Один тиждень ходила в денну зміну, другий – у нічну. Стало краще, коли помер Сталін. Дозволяли частіше писати родичам і отримувати посилки.