Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

У березні 1945 року було дуже холодно. Лежав сніг.Ми з провідницею «Галичанкою» проривалися до села Угольня на Стрийщині. Перед селом був ставок, а над ним колись – міст. Повстанці підірвали той міст, щоб більшовики не могли проїхати. Довелося роззутися і йти вбрід. «Галичанку» перенесла на собі. Черевики лишилися на тому березі річки. Я попросила хлопця, який ішов з нами, перекинути мені взуття. Але один черевик не долетів і плюхнувся у воду, течія швидко його понесла геть. Одну ногу взула, іншу закутала хусткою. Прийшли до села, стукаємо у вікно однієї хати, а господар не пускає – каже, що в селі облавники. Ми завернули до лісу, сіли під смереку. «Галичанка» витягла з-за пазухи скибку хліба і пригостила мене. «Звідки у Вас хліб?» – здивувалася я. «Правду кажучи, я вкрала його зі столу господаря, який робив Вам черевики», – відповіла вона. На тому хлібі жили під смерекою ще дві доби. На третю добу почули в лісі легенький свист. Так могли свистіти лише повстанці. «Галичанка» пішла в розвідку, прийшла з боївкою. Кіньми доїхали в село Ярушевичі. Там лікар «Крига» оглянув мої обморожені ноги, дав ліки. Діагностував запалення легень.

У серпні 1945 року загинула надрайонна провідниця УЧХ Стрийщини «Підгірянка».Мене мали призначити на її місце на спеціальній нараді. Дорогою туди я заїхала в село Добряни забрати светри, шкарпетки, навушники, які дівчата готували для повстанців сотні «Вікторія». Приїхали двоє хлопців із ровером54 і попросили поїхати з ними до важкопораненого повстанця. Мав дуже запущені чотири рани. Треба було їх добре промити тампонами і підсушити. Лишилася його доглядати кілька днів. За той час ми пережили облаву, під час якої хворий знепритомнів. Після всього зібрала всі речі і з боївкою пішла до села Гірне. Там зустріли мене хлопці зі Служби безпеки. Їхній провідник «Туркмен» запитав, чи я була у П’ятничанах. Відповіла, що ні, бо доглядала хворого. А він каже, що «Орися» наговорила, що там я зустрічалася з енкаведистами. Сказав іти в Жулин і нікому про це не говорити. Там до мене прийшла «Орися». Її замість мене призначили провідницею. Забрала мої черевики: мабуть, для того, щоб я не втекла. Наступного дня хлопці кличуть мене на вечерю. Господиня дає свої черевики. Приходжу на вечерю, бачу, сидять есбісти55. Уже й ложка до рота не лізе. Вийшли з-за столу надвір. Підходить есбіст «Роман» і каже: «Ви арештовані». Повели через село до хати, де я квартирувала. Гірко було йти в супроводі есбістів селом, де багато людей мене знають. Приставили до мене двох охоронців. Так я переночувала. Наступного дня прийшов «Роман», дав зошит, ручку і сказав писати про свою роботу, зв’язки, бункери, які я знаю. Забрали мої записи і пішли. Однієї ночі прийшов обласний есбіст «Чорнота», якого я знала з Варшави. Сказав, що дізнався про мій арешт і гнав аж із Самбірщини, щоб мене не ліквідували. Обіцяв у всьому розібратися і забрати мене в СБ. Порадив іти на курси розвідниць. Я попросилася відвідати маму в Труханові. Пустив. Сказав чекати його зв’язкову, але вона все не приходила. Тому я почала критися і від більшовиків, і від наших. Ночувала в лісі під смерекою або в колибі, де колись лежали тифозні повстанці.

Пішла молитися до Чудотворної Матері Божої в Гошеві.У тому монастирі мала зв’язок із монахом – двоюрідним братом сотенного із сотні «Вікторія». Там висповідалася і прийняла святе причастя. Дорогою з Гошева могли мене знищити. Із Дрогобицької обласної Служби безпеки був наказ мене вбити. Утім за мене заступився станичний села Бубнище «Кут». Сказав, що я доглядаю поранених хлопців із місцевого куща. Невдовзі есбіст «Султан» порадив мені ховатися в його сестри Розалії в Болехові. Там більшовики не заходили, бо її чоловік був на війні, прийшов без руки.

У лютому – березні 1947 року переховувалася у криївці із чотирма хлопцями в Довжці – окраїні Болехова.Вона була у дровітні батьків «Султана». «Черненко» заліз у бункер, а від нього розлізлися воші. Ми познімали одяг і випалювали його на плиті. Навесні ще й почала прибувати вода. Не встигали вичерпувати. Кидали додаткові дошки і так спали. Удень ми вилазили з бункера, бо там було важко дихати. Я допомагала господині готувати їсти. Хліб місили ввечері, потайки, без світла, бо боялися, що сусіди нас побачать і донесуть. Одного дня вийшла з бункера випрати білизну. Господиня принесла мені миску, мило і воду. Побачила родичку господарів. Та вона мене не помітила. «Черненко» ж подумав, що я всипала56 криївку. Сильно вдарив мене в лице так, що я впала. Мав давню злобу на мене, бо колись я відмовилася його лікувати через те, що чіплявся. Сховалася біля корови. А він каже хлопцям брати зброю і тікати. Я боялася, бо за два тижні до цих подій «Черненко» вбив молодого хлопця, який просився до нас у бункер. Аж тут заходять болехівські есбісти «Соколенко» і «Боз». Бачать, що я заплакана, розпитують, що сталося. Забрали «Черненка» із собою. Прийшов на третій день і погрожував, що так мені це не минеться. Заборонив показуватися в Бубнищі, хоч там були мої родичі. Казав, що то його територія і він там провідник.