Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Чоловік Катерини Гаврилів Михайло. 1940-ті рр.

Прийшов староста з кавалєром із села Розгірче50 сватати мою сестру Настю.Їй було 15 років, йому – 28. Сіли вечеряти, хлопець дуже пишно сьорбав юшку, без поспіху. Татові таке не сподобалося. Сказав: «Хто не вміє їсти – той не вміє робити», – і не віддав за нього сестру. Через рік той хлопець повернувся. Мав хату, поле. Сестру ніхто не питав, віддали заміж. Удень вона все робила в господарстві, а вночі тікала від нього. Мала жаль на тата і маму. Потайки просила знайомих, які працювали в Польщі, знайти їй роботу. Допомогли. Покинула чоловіка, нікого не попередивши. Невдовзі я вирішила їхати до неї у Варшаву. Мама спекла хліба, зварила яєць, дала сиру. Тато на прощання вчив: «Щоб ти голосно не говорила, на дорозі не оберталася і не гримала дверима».

Працювала в «Гуцульській штуці» – українському магазині поблизу площі Пілсудського у Варшаві.Вишивала на продаж сорочки і рушники. Жила в польській родині. Познайомилась із пані на псевдо «Майстер». Вона часто запрошувала мене на обід. Одного разу сказала, що я перейду жити до української пари Олесницьких: він працював у американському посольстві, вона виховувала маленьку доньку. Щомісячне утримання їхньої квартири коштувало близько 110 злотих, як добрий кінь. Мали прислугу, елегантну машину. То були справжні пани. Я була в них на повному втриманні. До них часто навідувалися гості – священики та інші представники інтелігенції.

Щонеділі ходила на богослужіння до греко-католицької церкви на вулиці Медовій у Варшаві.Одного разу, коли йшла на трамвай, яким їхала до церкви, зачепили мене двоє хлопців. Запрошували до цукерні, у кіно. Старалася з ними не говорити. З’ясувалося, що то були хлопці зі Студентської громади. Так перевіряли, чи я порядна дівчина і чи не гулятиму ресторанами. Згодом я прийняла присягу і вступила в ОУН. Учили мене історії України й географії.

Із приходом німців у Варшаві був створений курінь молоді.Ми з Ольгою збирали в місцевих українців кошти на синьо-жовтий прапор для куреня. Потім працювали в комітеті суспільної опіки й Українського червоного хреста в Українському центральному комітеті. Допомагали нашим хлопцями, які працювали у веркшуці51. Керував ними Богдан Вільшинський.

На початку липня 1941 року ми добиралися до Львова.Скористатися потягом було неможливо, їздили тільки вантажні. Поїхали фірою попри Сян до місця переправи. Через посилену охорону заночували в лісі. Наступного дня дочекалися сутінків. Переходили річку вбрід. Провідник попередив, щоб трималися одне за одного і не піднімали високо ноги, бо стрімка течія могла знести людину. Мою провідницю «Майстра» хлопці брали на руки, бо вона була маленька ростом, а вода подекуди сягала нам по шию. Вийшли на берег у місті Перемишлі. Там нас чекали автівки. Проїхавши двадцять кілометрів, наша зламалася. Якраз проїжджала валка тягарових словацьких машин. Підібрали нас і повезли до Львова.

«Гарбуз від Микити»– таким був пароль для входу в будинок на вулиці Руській, 20, у Львові.Постукала у двері, сказала пароль, і пан у елегантному одязі, який сидів біля бюрка, відповів: «Кіш». Мені дали вечеряти і допомогли розміститися. Потім прийшли інші члени нашої рейдової групи. Відбулася велика нарада. Невдовзі після того мене призначили машиністкою у Стрийський окружний провід ОУН. Проте згодом почалися сильні арешти членів ОУН. Я переїхала до Сколе, працювала в Райпотребсоюзі.

Сказали мені працювати продавцем у магазині «Бата» у Сколе.Там продавали взуття. Приміщення магазину ремонтували євреї. Я мала наглядати за їхньою роботою. Побачила, як німці часто приходили і били тих бідних, голодних, обдертих євреїв. Неможливо було дивитися. Пішла до провідника Богдана і попросила звільнити мене з тої роботи. Потім трохи вчилася і працювала в різних місцях.

Направили мене на курси медсестер у Сприні на Самбірщині.Було нас двадцять п’ять дівчат. Викладали в нас троє чоловіків. Один із них був лікарем. Окрім медичної справи, учили нас управлятися з гранатами і стріляти з пістолета та рушниці-десятизарядки. Після закінчення вишколу дівчат розподілили по районах. Мене залишили при Дрогобицькому обласному проводі для того, щоб вишколювала медсестер у різних районах. На Журавненщині ми жили з дівчатами в лісовій колибі. Уночі дівчата по черзі стояли на стійці. Зранку після молитви вмивалися в потічку. Удень училися. Недалеко був постій кількох сотень.