Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Познайомилася з росіянкою Ритою.До арешту вона навчалася в Москві. Дружила із закордонними студентами. Один із них привіз їй сухі духи в подарунок із Франції. Поселився в готелі. Запропонував піднятися до нього в номер. Там Рита пробула 45 хвилин. Вахтери повідомили в НКВС. Її арештували. Під час слідства просила провести судово-гінекологічну експертизу, яка б довела, що вона була незаймана. Їй відмовили. Засудили до восьми років – за «інтимний зв’язок» з іноземцями.

Стефанія Вуйцик

Одна жінка перед звільненням вимагала від адміністрації повернути її дитину. Інакше – відмовлялася залишити табір. Дівчинку забрали, коли їй було 11 місяців. Відтоді минуло п’ять років. За деякий час її привезли, але жінка в ній не пізнала свою доньку. Твердила, сталася помилка. Волосся дитини було не таке, яке мати залишила собі на згадку, відрізавши пасмо перед розлукою. Через суд розшукали справжню дочку – її виховувала родина військових з Одеси. Коли жінка нарешті зустрілася з нею, та запитала: «А почему ты не красишь губы красной помадой, как моя мама?» Дівчинку виховували заможні люди. Вони просили залишити їм дитину, а не прирікати її «на біду». Але жінка відвоювала свою кровинку.

Наприкінці зміни відстала від своєї бригади.Помилково зайшла в заборонену зону. Конвоїр розцінив це як дезертирство. Відділив мене від інших і націлив автомат. Аж тут до нього підбіг собака – разом із господарем перевіряв пости. Конвоїр наказав мені стати у стрій. Інспекторові відрапортував, що всі в’язні на місці. На другий день інший конвоїр мені сказав: «Маєш доброго ангела-хоронителя, бо та наволоч тебе вбила б».

Повернулася до Львова 1956 року.Приписалася на квартирі в пані Люби. Проте за деякий час сказали виїжджати зі Львова. Відповіла: «Мене двічі вивозили. Як хочете і третій, то везіть, а сама їхати не буду». Рік «висіла» в повітрі із пропискою, доки не вийшла заміж за Казимира.

Мене шукали кадебісти – довідалася про це від сестри.Навідувалися до неї в Красне й випитували мою адресу. Повертаюся додому, а там – повістка. Перед виходом із дому попрощалася зі своєю 2-річною донькою, бо не знала, чи повернуся. Приходжу в КДБ, а до мене звертаються «Стефанія Василівна». «Перед вами извиняются», – сказав чоловік. Пояснив, що переглянули мою справу й визнають несправедливо засудженою. Виписали довідку. Коли виходила на пенсію, кожен проведений у таборі рік зарахували за три.

Працювала в магазині 23 роки.На роботі ніхто не знав про 12 років моєї неволі. Нікому нічого не розповідала, бо тоді і стіни мали вуха. Не казала й дітям, треба було їх уберегти. 1992 року вперше показала донькам дві довідки про реабілітацію: ту, першу із КДБ, і сучасну, видану українською владою.

46

Вагони з вугіллям.

47

Тепер місто Хмельницький.

48

ОСО – адміністративний орган при НКВС, виносив вироки тим, хто «загрожував» радянському ладу.

49

Річницю Жовтневої революції 1917 року.

Народилася 11 серпня 1920 року в селі Труханів (тепер – Сколівський район, Львівська область). Батько Олексій Данилів був столяром. Мати Ганна – домогосподаркою. Катерина мала четверо сестер: Анастасію, Євдокію, Парасковію, Анну. Початкову школу закінчила в рідному селі. Потім училася на курсах виховательок дитсадків у Стрию та в агрономічній школі в Підмихайлівцях на Івано-Франківщині. Працювала у Сколе в Райпотребсоюзі (від рос. – Районный союз потребительских обществ), інструкторкою із птахівництва і дрібного тваринництва у Чорткові. Була членкою ОУН. Пройшла підпільні санітарний і хірургічний вишколи. Мала псевдо «Зелена». Працювала машиністкою у Стрийському окружному проводі ОУН. Проводила медичні вишколи у Стрийському, Жидачівському, Журавненському районах на Львівщині. Була медсестрою в сотні «Вікторія». Деякий час була провідницею жіночої сітки Сколівського районного проводу ОУН і референткою Українського червоного хреста Мединицького районного проводу ОУН. Батько загинув 1944 року. Сестра Анастасія загинула в підпіллі ОУН. 1950 року матір Катерини три місяці втримували в тюрмі. У 1949 році Катерина вийшла заміж за вчителя Михайла Гавриліва. Легалізувалася наступного року. Подружжя виховало синів Любомира і Зеновія та доньку Уляну. Тепер Катерина живе в Болехові в будинку, який побудувала зі своїм чоловіком. Має п’ятьох онуків і дванадцять правнуків.