Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Улітку 1947 року востаннє бачила брата Михайла.Прийшов до нашої із чоловіком хати в Богатківцях. Був не сам, із другом Богданом на псевдо «Яр». Казав, що сидів із ним у тростині весь день, а ніхто із села їсти не виніс. Пригостила їх дріжджовими паляницями. Брат ще побув трохи. Погуцкав малого Богдана34 і пішов. Через пару місяців ми отримали страшну звістку – брат загинув. Стало сумно, усе стихло.

10

Молодіжна гілка Організації українських націоналістів.

11

Поляків.

12

Голову сільської ради.

13

Магазин.

14

Продуктовий податок.

15

Молотити зерно.

16

Застаріла одиниця вимірювання площі земельних наділів.

17

Від нім. Bauer – фермер, селянин.

18

Служба праці.

19

Учасник дивізії Ваффен СС «Галичина».

20

Доніс.

21

Фізичне виснаження коней, іноді з летальними наслідками. Подібний вираз «загнані коні».

22

Від нім. Volksdeutsche – етнічні німці, які жили за межами Німеччини.

23

Підборах.

24

Члени винищувального батальйону.

25

Народний комісаріат державної безпеки УРСР.

26

Дерев’яний диван ручної роботи.

27

Кітель.

28

Горище.

29

Страчувати кожну десяту людину.

30

Доведе до відома відповідні офіційні органи.

31

Сестру.

32

Село.

33

Канчуків.

34

Сина.

Народилася 28 січня 1928 року в селі Жирівка, тепер Пустомитівського району на Львівщині в селянській родині Марії Шавель і Степана Гриба. Марія була третьою дитиною в сім’ї після Любомири і Василя. Навчалася в торгівельній школі і в педагогічному училищі у Львові. Пройшла вишкіл в Організації українських націоналістів. Обрала псевдо «Роксолана». Працювала зв’язковою. 13 березня 1946 року її арештували. За три місяці військовий трибунал військ НКВС Львівської області засудив до п’яти років позбавлення волі і на стільки ж – обмеження громадянських прав із конфіскацією майна. Тоді ж засудили її брата Василя до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років обмеження громадянських прав. Покарання Марія відбувала в Антрациті на Луганщині, у Республіці Комі та в Красноярському краї Росії. Там познайомилася з майбутнім чоловіком – політичним в’язнем, учасником естонського антирадянського руху опору Олександром Віслапуу. Вийшла заміж за нього 19 вересня 1954 року – за три місяці після звільнення. Понад п’ять років подружжя жило в Естонії. Працювали на свинофермі. Потім повернулися в Україну. Звели будинок у Сокільниках Пустомитівського району на Львівщині. Працювала вихователькою в дитячому садку, потім – із чоловіком на Львівському автобусному заводі. Реабілітована 12 липня 1989 року. Із чоловіком прожила в шлюбі 58 років. Він помер 20 квітня 2012 року. Виховали синів Велла і Степана. Другого червня 2017 року Степан помер від раку горла. Живе в Сокільниках. Має четверо внуків і четверо правнуків.

Марія Віслапуу (сидить крайня зліва) з родичами і своїми дітьми. Поруч біля неї мати Марія і батько Степан, а у першому ряду сини: Степан (крайній зліва) і Велло (наступний). Фото зроблене у Жирівці на Львівщині. Серпень, 1958 р.

Як почалася війна35 , тато пішов у військо. Служив у австрійській армії, потім – в Українській галицькій. Писав мамі любовні листи з віршами. Коли перестав їх присилати, подумали, що загинув. Батьки наполягали, щоб мама довго не дівувала, бо в хаті тісно. Посватався до неї один хлопець. Уже пройшли оповіді в церкві, наближався день весілля. Аж тут хтось приїхав зі Львова і сказав, що бачили там Степана. Бабця сказала: «Ну, то вже буде по весіллю». Тато прийшов на вінець, грали музики, і мама пішла з ним у танець. Її наречений ще дорікав їй за це, вона ж відказала: «Я ще не твоя жінка, ще можу танцювати». У неділю на ранкову Службу Божу мій тато прийшов до церкви і вкляк біля мами. Вона мала на голові широку червону стрічку із зеленою квіткою замість фати. Їмость36 за тим усім спостерігала і дуже їй жаль було молодих, радила їм утікати. Але так не годилося. Тож моя мама перепросила свого нареченого, сплатила йому якусь компенсацію і вийшла заміж за мого тата. У нашому селі ніколи такого не було – ні до того, ні після.

Двічі приїжджав до нашого села Андрей Шептицький.Першого разу відвідував монастир Сестер Василіанок, куди я ходила в захоронку. Тато виніс мене із церкви на руках і так тримав, аби бачила митрополита. Хлопці у вишитих сорочках виїжджали його зустрічати на край села на гнідих конях. Дівчата виконували пісні й вірші. Удруге він приїхав у село неофіційно. Бачила його на подвір’ї монастиря. Стояв на милицях, розмовляв із монахинями, пив каву й у руках тримав булочку. І цього разу отримала від нього благословення.