Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Я ходила до читальні.Часто збиралися там після Служби Божої. Нам розказували історію України Грушевського. Учили дівчат робити різні вправи – рушниками і серпами. Усі мусили мати українські строї, малинові хустинки. Співали пісню: «Ти, юначе, живи сам собою / В кожний мент будь готовий до бою / Твій рідний край в неволі, у кайданах / Росить кров у незгоєних ранах…» Я входила до «Січі». Ходила в мазепинці. Нас вишколювали в лісі. Заняття проводив Тарас Гуменюк. Потім німці то все позакривали.

У селі був дуже гарний хор, на чотири голоси.На Великдень люди ставили кошики навколо церкви. Священик ходив у гарному вишитому фелоні. Грав духовий оркестр. Хористи у вишитих сорочках. Як заспівають «Христос воскрес!» – душа радіє. Яка то була веселість! На Йордан теж грали і співали. Весь народ збирався біля ріки Стрипи. Пускали голубів.

Гамер був великий майстер, столяр, робив гарні меблі.Як німці почали всіх бити, то він урятувався, а його жінку й дітей побили в Козові. Дерко, каліка на ноги, і Рейза, кравчиня, мали магазин тканин, то їх, певне, теж побили. Епка ходила до школи з моєю сестрою. Її не стало.

Хто не здав контингенту14 , того сильно били і не давали пеклювати15. Особливо діставалося бідним. Ми мали велику господарку, сім гектарів поля. Мій тато завжди все вчасно здавав. Та одного разу прийшли повторно. Забрали всю пшеницю, гречку, овес, ячмінь, які ми лишили на насіння, фураж. Усе повантажили на фіру й повезли. Говорили, що то свої таке роблять. Потім люди розказували, хто в селі тую нашу гречку змолов і крупи їв. А ми не мали. Добре, що стрий, татів рідний брат Іван, мав 40 моргів16 поля. Нам помагав.

Мою 17-річну сестру Євгенію вивезли до Німеччини, хоча не мали, бо ми були великі господарі. Здавали великі податки. З її листів ми дізналися, що попала до бауера17. Косила косаркою, рубала дрова, робила все в господарстві і так зносила одяг, але господар нового не давав, хоча мусив. Тоді моя мама поскаржилася в Арбайтзамт18, і її перевели в інше господарство, ближче до території Польщі. Там жила жінка із двома хлопчиками. Її чоловік був на фронті. Через каміння в жовчному вона померла. Діти були ще малі, дошкільного віку. Тому батько дітей просив мою сестру пильнувати тільки їх, господаркою не займатися. Коли руські наступали, він приїхав, нагрузив фіру продуктами, забрав її, дітей і поїхав углиб Німеччини. Так вона опинилася в таборі для переміщених осіб. Познайомилася з Ярославом, майбутнім чоловіком, із-під Стрия, колишнім дивізійником19. Із ним виїхала до Америки. Народили троє дітей. Там вони й доживали віку.

Підпільники заготовляли спирт. Раз зимою 1943 року поїхали в Підгайці трьома фірами, узяли спирт і повезли в село Ішків.Однак за тим підглянув поляк Рогальський. Мав образу на наших хлопців, бо вони хотіли забити його батька. Тому й замельдував20 у поліцію. Приїхали німці машиною з вівчарками. Обступили село. Мали список із шести осіб. Забрали Володимира Бойка, Йосипа Островського, Івана Гуменюка, Ілька Процишина, Дмитра Линду, Костю Кравця. Рано одна з дружин узяла коні, запрягла в сани. Зібрала решту жінок і повезла до їхніх арештованих чоловіків. Коли приїхали до Бережан, їм сказали, що вдосвіта всіх забрали в Рогатин, на розстріл. То та жінка так гнала кіньми, що «запалила»21 їх: одна конячка впала на дорозі. Нарешті доїхали до міста. Чоловіків якраз вишикували на цвинтарі. Позганяли людей дивитися. До тих шістьох приєднали якогось 14-річного хлопця. Він дуже боявся й обійняв одного з арештованих, старого Процишина. Так вони разом і впали від куль. Тоді мали стріляти ще матір із донькою з Ішкова, у яких повстанці ховали спирт. Але їм фольксдойчер22 порадив тікати поміж люди, бо в натовп стріляти не будуть. Так вони і зробили.

Кілька місяців фронт стояв над рікою Стрипою.Радянські солдати під’їхали до села босі й обдерті. Один офіцер їхав на коні взутий у жіночі чоботи на високих обцасах23, а замість сідла мав подушку. Коли кінь біг підтюпцем, за ним курилося пір’я. Нас евакуювали у Скалатський район. Ми забрали із собою худобу. Наше село майже повністю було зруйноване. Уціліли лиш деякі хати, накриті бляхою. Наша хата зі стодолою згоріли. Не було із чого будувати нову. Не було де тримати худоби. Осіли на хуторі Сіножата, за сім кілометрів від села, у мого двоюрідного брата Івана. Його жінку Юлію забила міна, коли вона їхала з односельчанкою Максимихою та її 10-річною внучкою на фірі. В Івана на руках лишилися двоє малих дітей. У його родині ми жили два роки. До нас на хутір приходили «Жар», «Стрийко», «Максим». Посилали мене в розвідку.