Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Наші курси перемістилися до села Липа на Болехівщині.Керував школою «Кирило». Учили різні системи зашифровування і способи визначення ключів, які складалися з дев’яти цифр. Спочатку не мали апаратури, тож сиділи над теорією. Потім видали шість переносних радіостанцій, переважно угорських. Зберігали їх у чемоданах. Учили також збирати і розбирати карабіни, стріляти, кидати гранати. Особистої зброї не мали.

Серед викладачів на вишколі радіотелефоністів були східняки «Микола» і «Віра».Вони були в групі радянських диверсантів, яких висадили в селі Блюдники. Повстанці групу розстріляли, а їх узяли в полон із радіостанцією «Север». «Микола» і «Віра» погодилися працювати в УПА. Жінка була хитрою і підступною. Могла з дівчатами не розмовляти, хоча спала з нами в одній стодолі. Проте на уроках усе добре пояснювала. «Микола» був приємніший. Уранці завжди ходив із хлопцями вмиватися до потічка. Пізніше наші їх обох убили. Про «Віру» казали, що передавала розвіддані ворогу.

Жили в господарстві в одного заможного чоловіка.Дівчата спали у великій стодолі, хлопці – у коморі. Мали сінні матраци і коци6. Їли в будинку. Туди щодня приходили селянки й готували нам. Заняття відбувалися в іншій стодолі, де була апаратура. Її суворо охороняли. До неї треба було йти через кладку над ровом. Після уроків дозволяли погуляти лісом. Щонеділі ходили до церкви.

Недалеко від нас була розташована старшинська школа УПА «Олені».Було там кілька сотень хлопців. До нас вони майже не приходили, а ми їздили до них на свята вузькоколійкою. Хлопчину-сироту років 13 кликали «Снігурчик». Його всі любили. Був такий слухняний. Ним опікувався «Поль». Був інструктор «Зміюка» – ходив із двома здоровими псами. Сотник «Боровий» слабував на ноги. Лікар «Максимович» був євреєм. Було багато радянських офіцерів. Потім багатьох із них постріляли, наприклад, «Дніпрового» і «Березу».

Молодий і гарний сотенний «Ромко» був ловеласом.Поводився, як міський хлопець: відкрито приставав, міг сказати щось сороміцьке й неприємне. Зв’язкова «Галина» від нього ховалася, бо дуже до неї залицявся. Подруга «Лариса» їй радила: «Дай йому в зуби, та й по всьому!»

Коли лінія фронту стала наближатися, нас евакуювали.Закріпили до нашої групи угорського військового на псевдо «Ерместер». Перейшли радянсько-угорський кордон. Приїхали в село Воловець. Зупинилися в готелі. Їли в ресторані. Упродовж тижня вчилися на зумері приймати й передавати інформацію.

Ганна Бігун. Усі портретні фото героїнь книги зроблені Мартою Гавришко, якщо не зазначено інше

Опікувався нами «Голубенко». Ходив в уніформі угорського капітана. З нами говорив українською, добре знав угорську. Якось через стрілянину не могли їхати далі – усі були у відкритих вантажних машинах. Він пішов на переговори. Вогонь припинили. Ми поїхали далі. Зупинилися в селі Сваляві. Ми з дівчатами жартували, коли підійшли двоє красивих хлопців у широких білих штанях, вишитих сорочках і капелюхах. Попросили заспівати їм. Тут з’явилася поліція. Викликали «Голубенка». Він пояснив, що нас нібито везуть на роботу в Німеччину. Потім влетіло від нього. Охоронців наказав змінити. Поїхали далі.

У Сваляві в казармі пробули 15 днів.Охороняли нас два угорські жандарми. Супроводжували в їдальню і назад. У порожніх кімнатах розмістили дві рації. Курсантки проводили між ними радіопередачі. Згодом «Соню» і «Ларису» повезли машиною кудись на завдання. Нам не сказали.

У зруйнованому війною Хусті поселили нас у покинутий будинок– із величезною ванною. Ми, сільські дівчата, такої ніколи не бачили, тому банні дні влаштовували часто. Практику проходили в полі за містом. Возили туди машиною. Нас розбили на групи. Кожна складалася з радистки і хлопця-помічника, який носив і розкладав антену й живлення. Вибирали не грубих, щоб легко залізали на дерево, коли треба. Апарат я носила сама на спеціальних ременях. Не мала права комусь передавати. У вільний час влаштовували екскурсії містом. Розказували про проголошену 1939 року Карпатську Україну. Показували магазин, де люди купляли тканину на українські прапори.

Коли пробивалися в Карпати до повстанців, падав сильний дощ.За ніч дісталися до сотні «Благого». Командир був незадоволений, що прислали дівчат. Кричав до одного: «Я тебе просив дати радиста-чоловіка. Ти казав: нема. А тепер присилаєш дівчат, щоб я їх хоронив?» Із сотнею довго рейдували. Перші кілька днів із їжі мали тільки цукор. Пересипали ним назбирані в лісі чорниці. Потім добралися до Чорного лісу. Місцеві приносили домашню їжу. До їхніх хат ходили митися й перепочивати.