Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Наскрізне бажання більшості моїх оповідачок дотримуватися героїчного канону оповіді було вагомою перешкодою для розмов на незручні, дражливі теми, як-от: співпраця українських націоналістів із нацистською Німеччиною, участь окремих членів ОУН у нацистських злочинах проти людяності, Голокості, організація етнічних чисток проти поляків. Значним викликом для героїчного наративу була тема насильницьких практик ОУН та УПА щодо цивільного українського населення. Зокрема, це – і стриження дівчат за любовну переписку із червоноармійцями чи вагітність від «москаля», і биття палицями (буками) «за язик» чи участь у виборах, і ліквідація окремих «ворогів» або ж застосування колективної відповідальності до їхніх дружин/чоловіків, дітей і найближчих родичів. Жінки намагалися уникати розмови на ці теми або ж пояснювали екзекуції «складними умовами війни», помилками, надуживанням владою і наявністю провокаторів у середовищі підпілля, які інспірували невиправданий терор. Провокаторами жінки називали радянських агентів, масово інфільтрованих у підпілля після встановлення радянської влади в Західній Україні 1944 року. Помітно, що чимало «спогадів» про діяльність радянської агентури оповідачки «запозичили» з документальних збірок, мемуарів інших людей чи книжок. З одного боку, ці спогади стали універсальним інструментом виправдання вбивств місцевих мешканців та їхніх сімей за підозрою у співпраці зі владою або лояльному ставленні до неї («такі були часи», «не знати було, кому вірити», «ми тюрем не мали», «що було робити, як вона видала криївку і там хлопці погинули»). З іншого боку, апелювання до радянської агентури, дало змогу деяким оповідачкам узагалі заперечувати причетність «справжніх» членів ОУН до терору населення («то не наші хлопці», «то перебрані», які «робили під маскою бандерівців»). Одна з інформанток, яка проживає на Івано-Франківщині, запевняла, що «під Москвою були спеціальні школи, де агентів навчали української мови і звичаїв, а українські дівчата вишивали їм сорочки». Таку історію я почула від іншої жінки з Тернопільщини. Тільки спецшколи в її уявленні перебували «під Харковом». Додамо, що дехто з респонденток, сестри, батьки, брати яких, імовірно, стали жертвами терору з боку Служби безпеки ОУН, також пов’язує їхні смерті із провокаціями радянських агентів. Для них – це адаптаційна стратегія, яка дає змогу жити з болісним минулим.

Шпигуноманія була вагомим чинником підпільного повсякдення («усюди була зрада»). Вона не обмежувалася тотальною недовірою одне до одного чи взаємними звинуваченнями у співпраці зі владою. Її наслідком були періодичні чистки всередині підпілля або фізична ліквідація тих, хто вийшов із повинною. Їх уважали нестійкими і слабкими, зрадниками національної ідеї та організації. Стигматизація тих, хто добровільно здався владі й уникнув ГУЛАГу, донині існує в середовищі політв’язнів. Одна з моїх співрозмовниць на псевдо «Зелена» стала активною діячкою ОУН ще в міжвоєнний період. У час найскладніших боїв організовувала медичну допомогу повстанцям у Карпатах. Однак через підозру у «зраді» її відсторонили від керівної посади. Наступні п’ять років вона переховувалася від одних підпільників, які хотіли її смерті, і співпрацювала з іншими, яким довіряла. Крім того, над нею постійно висіла загроза арешту. Зрештою, після втрати всіх зв’язків вона розпочала нове життя під вигаданим ім’ям. Вийшла заміж. Народила сина. Проте минуле наздогнало. Її матір і сестру арештували. Для їхнього порятунку вона вийшла з повинною. Це рішення було одним із найважчих і найдраматичніших у її житті. Його наслідки відчуває досі. Жінка зізналася, що час від часу деякі з політрепресованих в’їдливо запитують її: «Який твій лагерний номер?»

І навіть ті жінки, які каралися у сталінських таборах, але мають досвід вербування радянськими спецслужбами у період своєї підпільної роботи, бажають залишити це в таємниці. Як засвідчують радянські документи, одна з моїх інформанток двічі в різний час давала підписку про співпрацю з НКВС. Чекісти не були вдоволені її роботою. Вона не давала їм жодної інформації, яка б мала оперативну цінність. Отож, її заарештували і засудили. Утім усі мої спроби розпочати з нею розмову на цю тему зазнавали невдачі. Мовчання в такому разі примітне ще тим, що ця оповідачка поділилася історією про свій досвід сексуального насильства під час радянського слідства. Для неї особисто ця тема є менш табуйованою, аніж питання політичних контактів із ворогом.