Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Оповідачки знали, що їхні історії зберігатимуться у формі аудіозапису і будуть використані в наукових та просвітницьких цілях. Тож дехто із жінок відчував деяке емоційне напруження, боячись сказати «зайве», «неправильне», «непотрібне». Це виливалося у прохання вимкнути диктофон, стерти окремі шматки розмови, не оприлюднювати певні її уривки чи якусь інформацію в них. Під час запису інтерв’ю доводилося робити паузи (особливо, коли йшлося про «чутливі» теми), повертатися до різних аспектів розмови, щоб з’ясувати окремі деталі і реконструювати події, описувані нараторками, або переконатися в тому, що сказане ними є зрозумілим і правильно інтерпретованим. Викликом також було стимулювати жінок до розповіді про них самих. Було очевидним, що частина жінок не призвичаєна до артикуляції свого досвіду крізь призму особистих переживань, уважаючи його менш значущим порівняно з «великими» політичними подіями чи діяльністю відомих чоловіків – провідників і командирів, яких вони знали в підпіллі. Ми разом намагалися відійти від політичної історії, наповнивши розповіді «простими» людьми, чоловіками і жінками, які жили в непрості часи.

Результатом моєї співпраці з оповідачками стали тексти. Головний зміст цих текстів сформовано за двома найважливішими принципами: важливістю для самих нараторок інформації, яку вони хочуть «сказати», і фокусом на воєнному повсякденні жінок і чоловіків та їхніх стосунків в умовах екстремального насильства. Уривки спогадів викладені у хронологічній послідовності, хоч окремі з них неможливо точно датувати. Далі із цими текстами знайомилися оповідачки. Дехто з них уносив свої корективи щодо форми та змісту написаного. Нерідко жінки шкодували про сказане і просили видалити інформацію, яка, на їхню думку, може зашкодити їхній репутації, інтересам близьких, знайомих людей чи похитнути усталені погляди на ту чи іншу історичну подію.

З одного боку, такий алгоритм конструювання текстів дає змогу оповідачкам формувати кінцевий продукт, відповідний їхнім інтересам (що загалом узгоджується з етичними засадами дослідження). З іншого боку, він істотно проблематизує значення цих спогадів як усного історичного джерела, але не спростовує їхню цінність як мемуарної літератури. Отже, викладені в цій книжці історії жінок зібрані за методикою усної історії, але не є усними історіями в академічному розумінні. Коротко кажучи, пропоновані читач(к)ам тексти не є дослівною транскрипцією ані цілої усної розмови (із запитаннями і відповідями), ані окремих її частин. Це радше уривки спогадів жінок, написаних на основі їхніх усних історій і узгоджених із ними. Мова текстів адаптована для широкої аудиторії.

Необхідність такої редакції зумовлена різною наративною компетентністю оповідачок та їхнім освітнім і культурним рівнем. Діалектизми пояснені в коротких примітках у тілі тексту. Такий формат викладу спогадів обрано після консультації з інформантками і з метою зробити їхній досвід видимим і почутим не лише професійними істориками, але й пересічними читачами, які мають загальні, фрагментарні уявлення і знання про українське націоналістичне підпілля.

Пропоновані читач(к)ам історії презентують спогади особливої групи жінок, багато з яких були заприсяглими членками ОУН і досі поділяють засади націоналістичної ідеології. Після розпаду Радянського Союзу вони приєдналися до ветеранських об’єднань колишніх учасників і учасниць підпілля ОУН та УПА. Ці організації ставили за мету відновити «правду» про їхню боротьбу за незалежність України і домогтися належного пошанування їхнього чину на загальнодержавному, а не лише регіональному рівні. Цього було досягнуто навесні 2015 року через ухвалення відповідного «меморіального закону», який ліг в основу нової національної формули пам’яті про ОУН і УПА. Ця формула покликана примирити різні пам’яті, які мирно і не дуже мирно співіснували в незалежній Україні. В її основі – героїчний міф про безкомпромісних і жертовних борців за свободу українського народу. У цьому міфі є конкретні герої і лиходії, а все, що може розмити відмінність між ними, заретушовано, ігноровано і замовчано. Герої не можуть бути катами, вони лише жертви, усі їхні діяння – способи самозахисту. Колективна невинуватість героїв виправдовує віктимізацію ними «Інших» і «Чужих».

За задумом державних агентів пам’яті, цей міф покликаний не лише відновити «історичну справедливість», але й мобілізувати українське суспільство на боротьбу із сучасною російською агресією, пропонуючи зразки подвигів і самопосвяти. Однак, як свідчить практика запису усних свідчень, цей міф дещо звужує межі можливостей для відвертої розповіді про події, які не вписуються в героїчний канон. Одна з моїх інформанток, розповідаючи про напад бандерівців на польське населення в її рідному селі, уточнювала: «Чи можна про це говорити?» Інша оповідачка, яка обіймала керівні посади в підпіллі, висловила ідею про потребу створення спеціального державного органу, який не допускатиме поширення негативної інформації про УПА. Ще одна жінка під час розмови риторично запитала: «Чому всі мають героїв, а наші всі погані?» Далі вона наголосила, що зумисне не розповідатиме того, що може кинути тінь на підпілля.