Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Героїні книги мають різний досвід, але спільну травму мовчання про пережите, що переслідувала їх більшу частину життя. Згадувати, розповідати минуле було небезпечно для них самих та їхніх близьких. Мовчання стало стратегією захисту їхніх дітей. Проте воно не рятувало від стигми «бандерівок» і «зрадниць батьківщини», прояви якої вони відчували до розпаду Радянського Союзу. На початку 90-х років ХХ ст. усі мої засуджені співрозмовниці отримали довідки про реабілітацію, що означало й повернення права на пам’ять. Однак на зміну радянській колективній пам’яті, яка таврувала учасниць націоналістичного підпілля як бандиток, прийшла протилежна, героїчна модель, яка кардинально по-іншому і через інші причини продовжує маргіналізувати розмаїтий жіночий досвід, особливо той, що не вкладається в чорно-білі схеми.

Більшість імен 27 жінок не відома загалові. Читачі й читачки не побачать серед них знаних жіночих постатей ОУН, чий досвід уже став предметом медійного, політичного, громадського дискурсу, чиї імена звучать у контексті політичних акцій, приурочених до визначних дат української історії, особливо пов’язаних із боротьбою за українську державність. Моїм задумом було надати голос передусім «звичайним» жінкам, чий досвід є менш знаним і проговореним. Нерідко їхні імена й долі є маловідомими навіть місцевим громадам чи організаціям колишніх політв’язнів, до яких вони належать. Лише двоє з 27 героїнь книги (Дарія Малярчин (Шпиталь) і Олександра Ковалюк (Слободян)) надрукували власні спогади за кошти меценатів. Через малий тираж їх важко знайти у книгарнях і бібліотеках. Уривки спогадів деяких жінок опубліковані у краєзнавчих, документальних збірниках або в наукових статтях чи монографіях. Лише частина героїнь книжки удостоєна заміток у регіональній пресі; про когось із них зняли короткі сюжети для телепрограм на історичну тематику. Історії деяких жінок опубліковані мною в журналі «Країна».

Основним завданням цієї книги було показати розмаїтий жіночий досвід війни крізь призму жіночих голосів. У центрі книжки – розповіді жінок про них самих і про багатьох інших жінок, із якими їм доводилося жити, працювати, суперничати, боротися і виживати. Це історії їхніх мам, бабусь, сестер, тіток, сусідок, приятельок, підлеглих і начальниць, подруг із часів неволі, тюремних наглядачок та інших жінок із ворожого табору. Це розповіді про близьких жінок, випадкових знайомих чи знаних із оповідей інших. Ці історії дають змогу «почути» не лише їхніх авторок, але й тих, які не мають власного голосу, бо не пережили війни, бо замордовані в нацистських концтаборах чи в ГУЛАГу, бо загинули у криївках, бо зникли безвісти, бо не залишили власних спогадів, або ж їх уважали зрадницями, гідними лише забуття.

Важливе місце у розповідях жінок відведене також чоловікам – коханим і нелюбам, рятівникам і кривдникам, зверхникам і підлеглим, загиблим у боях і тим, хто вижив, оплакуваним і згаданим з презирством. Чоловічі образи, які зринають у пам’яті жінок, часом дуже різняться від стереотипних уявлень про незламних героїв. У жіночих історіях є чоловіки, які плачуть, тікають з поля бою або залишають напризволяще жінок і дітей під час облав. Не бракує в історіях немічних і кволих чоловіків, життя яких повністю залежало від опіки санітарок чи господинь, які їх переховували. Тут є і чоловіки, які заради порятунку одягали жіночий одяг, що за звичних обставин здавалося їм принизливим. Тож ця книга показує і те, як війна змінювала гендерні ролі, взаємини між статями й уявлення про «жіноче» і «чоловіче».

Видання складається з історій 27 жінок. Вступом до кожної з них є невелика біограма довідкового характеру, яка дає змогу скласти загальне уявлення про нараторку. Написана на основі інформації, наданої оповідачками, почерпнутої з їхніх архівно-кримінальних справ та інших документів, а також вторинних джерел (книжок, статей). «Тіло» (основна частина) історій має форму мозаїки і складається зі жмутків спогадів жінок, написаних від першої особи. Вони проілюстровані світлинами з домашніх архівів нараторок і їхніми портретними фото, більшість із яких зроблена під час запису інтерв’ю.

Кожна історія в цій книжці є кінцевим продуктом спільної роботи двох суб’єктів – інтерв’юерки й оповідачки. Інтерв’ю розпочиналося з вільної розповіді жінок про їхній життєвий шлях. Далі їм було запропоновано відповісти на уточнювальні запитання, а також – на низку запитань із заготовленого питальника, поділеного на різні тематичні блоки. Утім такий алгоритм роботи не був імперативним. Окремі жінки відмовлялися від наративної частини, бажаючи одразу перейти до робочого формату «питання-відповідь». Також жінки зберігали за собою виняткове право відмовитися обговорювати певні проблеми, або ж ініціювали розмови на теми, не означені в питальнику. Це давало їм широкий простір для самовираження. Подекуди розповіді жінок виходили за межі об’єкту дослідження. Нерідко до них вкрадалися думки про сучасну політичну ситуацію, окремих політичних гравців, війну на Донбасі, думки про щоденне життя, друзів і близьких. Ці роздуми мали характер інтимних переживань, не призначених для оприлюднення, тому не стали частиною історій у цій книжці.