Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Завдяки своєму «мирному», цивільному вигляду жінки викликали значно менше підозри, тож часто виконували доручення, непосильні для чоловіків із міркувань безпеки. Вони були головними розвідницями і зв’язковими під час військово-чекістських операцій, коли чоловікам з’являтися в селах було ризиковано. Нерідко їм доручали перевезти зброю, патрони чи інший цінний вантаж через територію, контрольовану супротивником. Вони йшли на перемовини з ворогом тоді, коли чоловіків-переговірників могли вбити. Застосовуючи свій «еротичний капітал», вони вивідували інформацію у «ворожих» чоловіків про дислокацію, кількість їхніх військ і плани. Вони переховували вояків у своїх домівках і годували їх, усвідомлюючи, що покаранням може бути заслання у Сибір.

Водночас популярна дихотомія «чоловіки-війна – жінки-мир» звужує наші уявлення про ролі жінок у націоналістичному підпіллі. Жінки були не лише очевидицями, жертвами нацистського і радянського терору, репресій комуністичної Польщі, але й акторками політичного насильства, здійснюваного ОУН. Вони не лише підтримували насильство, але часто ставали його виконавицями і співучасницями. Їх тренували бути безжальними до ворогів і не вагаючись знищувати їх, особливо в загрозливих ситуаціях (під час облав, затримань, боїв). Жінки збирали інформацію про «ворогів» і передавали її до Служби безпеки ОУН. Вони брали участь у допитах «ворогів» (які нерідко проводили з використанням тортур) і записували їхні свідчення. Жінки вказували на будинки, де живуть ворожі чоловіки й жінки зі своїми родинами. Вони брали участь у етнічних чистках. Жінки готували і виконували атентати1 на офіцерів радянських спецслужб, голів сільрад, колгоспів, партійних і комсомольських осередків, радянських активістів і активісток та інших осіб, яких націоналісти оголосили зрадниками.

Отже, бачимо, що жінки в націоналістичному підпіллі виконували найрізноманітніші ролі. Ролі, які часто були відмінними від чоловічих через різні обставини (стереотипи, суспільні очікування, досвід, навики, доступ до ресурсів, інституційні обмеження, символічне значення жіночого і чоловічого тіл для їхніх сімей, спільнот і опонентів). Однак ані з погляду стратегії і тактики підпілля, ані з позицій їхніх головних противників жіночі ролі не були другорядними.

Одним із ефективних способів подолати невидимість жінок в історії загалом та націоналістичному підпіллі зокрема є звернення до їхньої живої пам’яті. Упродовж 2016–2018 років завдяки підтримці Канадського інституту українських студій (Меморіальний фонд імені Петра Чорного і Вічний фонд імені родини Юхименко) мені вдалося записати 63 біографічні напівструктуровані інтерв’ю з колишніми учасницями (58 осіб), учасниками (3 особи) підпілля ОУН і очевидцями подій (2 особи). Така статева диспропорція зумовлена тим, що основною метою мого дослідницького проекту був запис жіночих наративів. Чоловічі історії – це радше принагідні голоси, які доповнюють жіночі. Загальна тривалість інтерв’ю становить приблизно 228 годин, тобто в середньому кожне інтерв’ю тривало не менше 3,5 годин. Однак із деякими жінками я розмовляла понад тринадцять годин упродовж двох, або й трьох днів, з іншими – близько години. Такий широкий часовий діапазон зумовлений різними причинами, головною з яких була готовність жінок до спілкування. Значну роль у цьому контексті зіграв і віковий чинник. Наймолодшій оповідачці на час запису інтерв’ю виповнилося 79 років, найстаршій – 96. Але більшості було понад 90 років. Тож не всі могли підтримувати тривалу і часто виснажливу бесіду, яка спонукала до активного пригадування/забування.

Героїнями пропонованої книжки стали лише 27 жінок. На час запису інтерв’ю вони проживали у Волинській (2), Івано-Франківській (8), Львівській (12), Тернопільській (5) областях. Це регіони, де активно діяло націоналістичне підпілля та УПА і де пам’ять про них ушановують уже кілька десятиліть. Зустрічі із жінками відбувалися в їхніх приватних помешканнях. Вибір такої локації зумовлений не лише частковою втратою мобільності жінок через їхні фізичні особливості, але й їхнім бажанням бесідувати у зручній, комфортній, безпечній для них атмосфері, яка сприяла би діалогу і проговоренню різних, іноді травматичних тем.

Мої оповідачки мають різну освіту, конфесійну належність, соціальне становище, сімейний статус, політичні погляди. Проживають у містах і селах, самотньо або з дітьми, родич(к)ами чи опікун(к)ами. Більшість із них є вдовами. Вони потрапили в підпілля в різний час і через різні обставини. Когось поманило бажання пригод і цікавість. Інші шукали захисту. Хтось ішов услід за сестрою, братом чи батьком або ж коханим. Когось покликали в підпілля друзі. Деякі жінки називають ідеологічний і політичний чинник визначальним у своєму рішенні стати членами ОУН. Усі жінки розпочали співпрацю з підпіллям у молодому віці, деякі зовсім юними (15–16 років). Усі були неодруженими й не мали дітей на час підпільної роботи. Неоднаковими були їхні функції. Тут ви знайдете історії референток (очільниць) УЧХ і жіночої сітки різних рівнів, станичних2 і рядових підпільниць, які мали чітко визначені завдання (наприклад, зв’язок чи санітарна справа), а частіше виконували найрізноманітніші доручення. Деякі жінки жили легально, інші – напівлегально із фіктивними документами. Окремі частину свого життя провели в глибокому підпіллі, конспіруючись, постійно змінюючи псевдо і локації. Героїні книги різною мірою потерпіли від репресій радянської влади. Одна оповідачка – Ганна Іваницька – перебувала на примусовому психіатричному лікуванні у Львові та Казані. Більшість жінок була засуджена до різних термінів виправно-трудових таборів (ВТТ) із конфіскацією майна або без неї. Частина їхніх родичів загинула в підпіллі або була вислана на спецпоселення у віддалені райони СРСР. Небагатьом із опитаних жінок удалося уникнути ГУЛАГу.