Марта Гавришко - Долаючи тишу. Жіночі історії війни

Поблизу села Липа наша сотня натрапила на червоноармійців.Почався бій. Падали поранені і вбиті. Нам наказали ховатися. Тікали під охороною. Радистками дуже дорожили, бо багато грошей і часу витратили на наше навчання. Коли тікали, згубили передавач і живлення для радіостанції.

Треба було перейти річку Свічу, а я плавати не вміла.Посадили верхи на коня. Упала у воду. Ледь вибралася на берег.

У селі Глибівка7 в жовтні 1944 року повідомили, що дівчата мають іти додому, а хлопці – у боївки. Переходила ліси, річки на дубових колодах перепливала. Мама руки заломила: «Боже, дитино, як ти дійшла?»

Улаштувалася на роботу в школу свого села. Учителювала в молодших класах. Була активісткою, у виборній комісії сиділа, але контактів із підпіллям не поривала. То переводила підпільників через село, то передавала записки. На прохання «Кирила» позичила у священика книгу з електрики й передала йому кур’єром. Усе чекала, що викличуть назад.

Уночі повісили в Крилосі дівчину Стефу.Прикріпили табличку «За зраду!». Зранку в неділю люди йшли до церкви й дивилися на неї. Усіх страчених сексотів8 і агентів хоронили на так званому холерному цвинтарі. Там покоїлися померлі від холери.

Мене довго знайти не могли, бо мала поширене прізвище.Одного вечора прийшов син директора: «Пилипівно, тікайте, бо по вас приїхали». Утекла до своєї бабці. Утім вийшло, як у приказці: з-під ринви, та на дощ. Рано військові з’явились у нашій хаті. Наймолодша сестра непомітно вислизнула, через річку перейшла, аби попередити, щоб я тікала. Та не було куди. Коли солдати по мене прийшли, вуйко сказав: «То моя сестра Мельничук Анна». Вийшли у двір. А там стоїть односельчанка Марта. Сказала, що моє справжнє прізвище Духович. Солдати вернулися: «Давай, сестричко, збирайся». Навіть узутися не дали. Дорога була шутрована9. Солдати з мене сміялися: «Що, коле?» Коли привели додому, влаштували там обшук. Знайшли пісенник і листи до підпільниць. Один солдат пошепки порадив: «Одягайся тепло, бери чоботи».

3

Зараз Івано-Франківськ. ( Тут і далі прим. авт., якщо не зазначено інше ).

4

Не можна голосувати, обіймати посади в органах влади.

5

Дитячі садки.

6

Вовняні ковдри.

7

Богородчанський район на Івано-Франківщині.

8

Від рос . «секретный сотрудник» – таємні співробітники радянських спецслужб.

9

Покрита щебенем.

Народилася 1 березня 1927 року в селі Богатківці Теребовлянського району на Тернопільщині в селянській родині Анни Федик та Ониська Пасічника. У Соломії були ще сестри Марія, Євгенія і три брати – Михайло, Василь, Мирон. Закінчила сім класів школи в рідному селі. Із 1944 року була членкою Юнацтва ОУН10. Мала псевдо «Ліщина». Жила легально і співпрацювала з підпіллям: була розвідницею і зв’язковою. Двічі її затримувала радянська влада. Уникнула арешту й ув’язнення. Брат Михайло на псевдо «Дуб» загинув у підпіллі 1947 року. Місце поховання досі не відоме. Братів Василя, Мирона і сестру Марію вислали в Читинську область, РРСФР (селище Руднік Кадала). Там прожили 12 років. У червні 1947 року вийшла заміж за ветерана Онуфрія Венгера. Народила двох дітей – Богдана і Ганну. Працювала в колгоспі, на торфопідприємстві в Купчинцях, на молокозаводі в Тернополі. Чоловік помер 1977 року. Передчасно 2005 року пішла із життя донька Ганна, яка хворіла на цукровий діабет. Зараз Соломія проживає в місті Тернополі.

За совітів порядки змінилися.Приїхали вчительки-східнячки. Говорили українською. Люди стали бідні. Не було у що взутися. У наш сільський магазин завозили тільки горілку, калоші й цукерки. Почали вивозити в Сибір мазурів11, а з наших – солтиса12 Чикиту, його жінку й сина. Арештували Юрія Пронишина, братів Івана і Михайла Гуменюків, Дем’яна Венгера. Хоч їх невдовзі випустили, але їхні сім’ї вислали в Сибір.

Соломія Венгер зі своїми дітьми Богданом та Ганною. Богатківці, Тернопільщина. Поч. 1950-х рр.

Більшовики як тікали, то пограбували читальню і кооператив.Склеп13 розбили, усе забрали. Розстріляли двох чоловіків, які йшли з поля додому: Мирона Пасічника і Василя Гуменюка. Ми чекали німців. Ніхто не знав, які вони, але тішилися, бо думали, що буде інакше. На читальню почепили синьо-жовтий прапор. Німецькі солдати були високі, тонкі, у білих сорочках із позакочуваними рукавами. Люди їм виносили молока. Хто знав німецьку, говорив із ними.