Христина Венгринюк - Наталена Королева

«Училася я то в Еспанії, то у Франції, то в Римі. Тому знаю багато речей, яких жінки звичайно не знають». Наталену Королеву можна також поставити в ряд з протефеміністками, емансипантками України, такими як Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська, Леся Українка, Софія Окуневська, Ірина Вільде. Вона також завжди вболівала, щоб жінки мали освіту та силу слова.

Незважаючи на канони тогочасся, потім Наталена наважилась втекти від чоловіка через те, що не хотіла зраджувати християнства. Письменниця жила вільно і легко, її не турбувало те, як вона повинна була б поводитись і якою хотіли її бачити інші. Наталена навчалася, подорожувала, віддавалася мистецтву та своєму життєвому покликанню, можливо, більше навіть, ніж сім’ї, мала кілька шлюбів, не стала матір’ю. Для того часу це був справжній виклик, але вона не соромилась, не боялась і не вважала свою поведінку дивною чи неправильною. Ніде – ні в листах, ні в спогадах – Наталена Королева не писала про те, що її жіноче життя не до кінця щасливе. Також з джерел ми знаємо, що останній чоловік Наталени, Василь Королів-Старий підтримував натхнення та творчість дружини, вони жили як партнери і ніхто нікому не прислужував.

Але повернімося до хронології. У перші роки ХХ століття приїжджає в Київ батько Наталени Королевої, котрий як учений-ентомолог довго подорожував Цейлоном, Індією, Африкою. Він одружується вдруге із Людмилою Лось, яка походила зі славетного чеського роду. «Людмила Лось скрізь по світах розшукувала своїх кревняків – походження чехів, різні галузі яких розпорошилися по світу по Білогорській битві, коли був страчений у Празі р. 1621 – Отто з Лосів, а року 1848 – коли поклав голову при поверненні у Відні ще й Вінцент з Лосів, повтікали [прак]тично всі члени цього роду, що ще лишились живі. З цього роду походила й Людмила Лось – молода і справді дуже гарна».

Ноель з мачухою та батьком переїжджає до Києва. Коли ми знайомимося із життєписом Наталени Королевої, з перших сторінок бачимо, що авторка добре усвідомлювала свою «іншість» і намагалася лише пристосуватися (не асимілюватися) до оточення, яке постійно змінювалося. «По приїзді до батьківського дому – цілком чужому їй – дівчина перш за все мусила перестати називатися Естрельїтою. – Таке наймення надається хіба що для героїні балету! – проголосила молода мачуха. Вона старанно уникала всього, що мало відтінь поезії та романтизму. Майбутня письменниця щоразу намагалася звикнути до нового середовища, проживаючи якийсь час на «межі», а коли починала «централізуватися» в новому житті, то її знову «викидало» на маргінес, і все починалося спочатку: «Здавалося, що її вирвали з життя, повного сонця, надій, можливостей і обіцянок, щоб закопати без жалю живою в могилу, як колишніх у чомусь винуватих весталок. За яку ж провину?» Авторка навіть порівнює своє перебування в батька з умиранням у важких муках. Ця постійна маргіналізація була важким випробуванням для дівчинки. До родичів та друзів письменниця застосовувала прикметник «свої» у лапках, що означало чужі, проте настільки чужі, щоб можна було закцентувати на цьому ще більше. У сім’ї батька та мачухи Наталена почувала себе безповоротно «за межею». Дівчинка піддавалася критиці за те, що молиться перед тим, як сідати до столу, що не знає всіх шляхетних манер, що намагається зробити щось сама без допомоги прислуги. Батько не приховував від доньки її «іншість», він вчив її, як жити серед «не таких»: «Ти ж знаєш, що наш рід – не з останніх у краю, з якого вийшов. Для краю ж тутешнього він був і є чужий. Навіть більше: він екзотичний, і багато «нашого» цілком незрозуміле «їм». Що ти пробудеш рік в інституті, – може, це й вийде тобі на добро, бо там ти побачиш, наскільки «ми» різні та інші від «них», тож і навчишся, як маєш поводитись з «ними».

«Незважаючи на своє бажання бути «ліберальною», графиня Людмила була більш нахильна до тиранії… Особливо у власному домі, де її воля мусила бути центром, коло якого точиться світ». Наталена у своїх автобіографічних текстах говорила про те, що навіть батько усвідомлював, що у власному домі став тільки слухняним виконавцем волі своєї дружини. «Хотів було знов повернути собі втрачену гідність «пана дому». Але було вже запізно! Малі, надзвичайно гарні ручки пані Людмили твердо й певно тримали керму й не випустили її.

Шляхетність батька не забороняла йому говорити про те, що ця «іншість» Ноель є кращою від московської: «Москалі намагаються глузувати з усього, до чого не призвичаєні, і найбільш цінені між ними люди не ті, що вміють щось доброго створити, а ті, що майстерно висміюють висліди чужої творчості». У цьому контексті зрозуміло, що, навіть будучи такою оригінальною, кращою за своїми духовними цінностями, письменниця все одно була маргінальною в усталеному середовищі, не претендуючи в цей час на «центр». Проте батько запевнив Ноель, що вона вже «їхня» і ніколи не стане «іншою» в сім’ї. На це Наталена зреагувала так: «От бачиш: родини ти не маєш, маєш лише рід. Для нього ж не існує ніжність, сердечність, тепло. Тільки – гасло й герб…» На жаль, сам того не усвідомлюючи, батько знову травмував і без того зранену душу Наталени, постійно «вириваючи» з одного місця, він намагався «пересадити» її на інше, але багато з цих зусиль зазнавали поразок, і дівчинка, не звикнувши до одного, повинна була одразу звикати до іншого. З сумом можна констатувати те, що власне щастя батька було для нього важливішим, ніж щастя власної дитини, проте, якщо аналізувати самі стосунки між ними, то на той час батько вже усвідомив та відчув, що не залишить Наталену, що признає і приймає її як свою доньку.