Христина Венгринюк - Наталена Королева

У цій великій родині була також тітонька Інес, двоюрідна сестра її матері, але вона не могла опікуватися Наталеною, бо ще навчалася. Але коли дівчинці було вже десять років і потрібно було залишити кляштор, до неї приїхала саме тітка Інес, яка щойно вийшла заміж. Вона хотіла хоч трішки показати Наталені світ. За умовою забрати дівчинку повинен був дядько Еугеніо – як її опікун. Проте 1898 року таки Інес забрала племінницю.

Вони вирушили разом у мандрівку до Аахена, як мріяла Наталена. Тієї мандрівки вони також навідалися до дядька Еугеніо у Рим, і дівчинка була цим неймовірно вражена, особливо через своє захоплення міфологією та історією. «Вступили до вогкої пітьми катакомб. Тепер Естрельїта зрозуміла, чому Рим – Вічне місто. Вічне не вічністю своїх будівель, але вічних, не які відживають в уяві того, хто, входячи сюди, несе власне серце, як світло катакомбового «ліхтаря» – який оживлює той давноминулий світ».

Уже в десять років Наталена знала п’ять мов, а також інші науки вивчала з захопленням та цікавістю, з дитинства тяглася до знань та нового. Вона вважала: «доки латинські слова в’язатимуть її з героїчним минулим, вона ніде і ніколи не буде самітня. Це – мова її далеких, дуже далеких предків…»

Саме після всіх поїздок тітка Інес наполягла, щоб Наталена залишилася в них, а не жила далі в кляшторах чи монастирях. Проте дівчинка завжди почувалася відкинутою та зайвою, про що часто потім згадувала у власних творах. Письменниця в автобіографії часто з сумом говорить про те, що батько не хотів навіть бачити свою доньку і носив портрет покійної дружини дванадцять чи чотирнадцять років після її смерті, навіть коли одружився вдруге. Отже, Наталена Королева ще при народженні втратила зв’язок із матір’ю, не всмоктавши рідного з молоком. І ця карма «іншої» супроводжувала авторку все життя. З 1899 року майбутня письменниця жила у Мадриді з тіткою Інес, завдяки якій мала можливість перебувати при королівському дворі. Саме там вона близько познайомилась з майбутнім королем Іспанії Альфонсом ХІІІ. Хлопчик був дуже простим, і мати його надзвичайно переживала, що йому не вистачає гордості та усвідомлення своїй пожиттєвої місії. Будучи у гарному настрої, вона просила Наталену навчити його «пихи».

«Більшість його вихователів намагалися виховати його в дусі, милому королеві. Мучили його дотримання всіх правил етикети, нудили безкінечними оповіданнями про величність еспанських володарів. Але мети своєї не досягали. Перше враження, яке зробив на Наталену малий король, було таке, що блідий худенький хлопчик з надзвичайно сумним поглядом більш подібний на сироту, як на короля. Що ж, вона сама була сиротою, то враз почула до нього співчуття, симпатію. Був це малий товариш. І Наталена схотіла зробити йому приємність, викликати усміх на його сумному обличчю».

«Королева-регентка не ставила перешкод цьому приятельству. Зауважила, що дон Альфонсо завжди стає живішим, коли грається з Естрельїтою, бо ніхто не міг вигадувати такі ігри, як вона. А королева-мати дуже турбувалася слабим здоров’ям свого сина. Найулюбленішою грою обох дітей було робити «каравели» – стародавні кораблі з приправлених на те дощечок. Готові «каравели» мали паруси, прапори, котви – все, як «справжні». Також любили обоє стріляти з луків, бігати наввипередки. Гралися й «на Робінзона», мали навіть хатку, вибудовано власноручно, звичайно, з поміччю садівників, про яку, однак, не знали. Але ніколи не гралися на війну. По-перше, бо не мали вояків: гралися тільки самі двоє. А потім, щоб воювати, треба прецінь, мати ворога! Вони ж ворогувати не хотіли!»

Діти обожнювали бігати і гратися разом, їсти полуницю прямо з городу, непомиту і непочищену, просто збирати її з грядки, а не з порцелянових тарілочок. «По цій «урочистості» мила собі руки у водограях, що також не дуже схвалювалося вихователями, й вимахували мокрими руками у повітрі, як бачили, що роблять так садівники, ополіскуючи руки по праці». Вони тішились, що мати Альфонсо цього всього не знала, бо заборонила б їм товаришувати. У душах тоді ще дітей загорілося полум’я першого кохання, яке буде тривати роки.

Коли Наталені було тринадцять, вона повинна була переїхати з родиною до Андалузії, бо у тітки Інес почався туберкульоз. «Лишатися в Бургосі було неможливо: його гострі, безсніжні зими з ледовим вітром напевно б знищили хвору. Також мусили уникати Мадрида з його зрадним вітром, що «свічку не згасить, але людину вб’є».