Христина Венгринюк - Наталена Королева

У сучасному світовому літературному процесі перманентно простежується поява нових тенденцій, експериментів із формами та стилями, викристалізовуються нові імена. Особливо важливо при цьому не втратити тих, хто заявив про себе раніше, чий внесок на літературній ниві не є достатньо дослідженим через низку причин, у тому числі й політико-ідеологічого характеру. Особливо актуальним це є в контексті розвитку української літератури, адже творчість багатьох українських письменників упродовж десятиліть замовчувалася, а то й заборонялася через політичні, національно-етнічні, релігійно-конфесійні, ідеологічні позиції. Після проголошення незалежності України почали формуватися нові й заново розвиватися вже існуючі раніше наукові школи, в рамках яких проводяться дослідження мало знаних широкому загалу авторів і їх творів. Це має істотне значення як для інтенсифікації літературного процесу в Україні та її якісного переосмислення, так і для популяризації української літератури в читацьких колах. Так само і Наталена Королева залишилась недотворена, недолюблена, недосліджена, і заслуговує гідної оцінки і повернення.

У радянські часи творчість Наталени Королевої була заборонена через наявність у її доробку релігійних текстів із євангельськими мотивами, на християнську тематику та про людську, мирську духовність. Ще однією причиною для заборони друкування Наталени Королевої була участь її чоловіка, Василя Короліва-Старого, в національних рухах, його громадська діяльність та активність у створенні Центральної ради. Ці фактори й спричинили замовчування її спадщини, про яку прихильно відгукувалися сучасники (В. Щербаківський, Є. Маланюк, М. Садовий, О. Кандиба (Олександр Олесь) та інші). Поодинокі позитивні рецензії належать перу М. Підлужного, В. Безушка, М. Гнатишака, Л. Граничка, П. Ісаїва, високо поціновували її твори Л. Бурачинська та Г. Костельник, а О. Копач уклала й опублікувала листування з Наталеною Королевою. На жаль, такі історико-літературні спроби не розкривають уповні грані творчого світу письменниці. Незважаючи на те, що в останні два десятиліття дослідники почали активно освоювати спадщину Наталени Королевої (до євангельських тем і мотивів та проблеми сакрального в доробку авторки зверталися В. Антофійчук, І. Набитович, І. Остащук, Ю. Мельніков та ін.; про історичні повісті та трансформацію античних мотивів та образів писали К. Буслаєва та А. Усатий; І. Голубовська здійснила спробу осмислити творчість Наталени Королевої в контексті розвитку української літератури першої половини ХХ ст., а дослідники Н. Мафтин та О. Баган – у зв’язку з ідейно- естетичними «знаками» доби), все ж сьогодні можна говорити про необхідність залучення до аналізу як художніх текстів, так і самої біографії письменниці інших, досі не апробованих наукових підходів, зокрема постструктуралістського.

Сучасна українська критика та філософія звикли класично розглядати художні твори, лише почасти звертаючись до життєвого шляху автора, а частіше оминаючи найпікантніші моменти життя творця – щоб не затьмарити його біографію. Це стосується не лише окремих праць із літературознавства, а й проблем шкільної програми загалом, де Т. Шевченко виступає лише як кріпак, Леся Українка все життя потерпала від власної хвороби, а І. Франко був «вічний революціонер», який не знав різниці між революцією і трьома музами, яких кохав. Часто на конференціях постає питання, що робити зі шкільною програмою, щоб не відбити любов до літератури, а прищепити. Є можливість переглянути твори основної програми й урізноманітнити викладання уроків української літератури, але ж і не в цьому основна проблема. Українці не можуть змінити свій внутрішній код, вийти із системи і побачити, що насправді час структури минув. І як би вдало К. Леві-Строс не намагався пояснити, що вся піраміда всесвіту в стилі картонного будиночка може цілком добре існувати, все одно прийде період чомусь новому, що зламає цю структуру. А єдиною відповіддю на цю зміну є те, що час рухомий. Тобто для вивчення можна запропонувати інші, хоч і маргінальніші, але цікавіші тексти авторів.

Одним із найперших, хто відчув потребу в суспільних змінах, став філософ Ж. Дерріда. Він лише запропонував вийти зі структури, розвалити її і означити центром те місце, де перебуваєш «ти». Досить велику теоретичну частину було присвячено аналізові позицій філософів-структуралістів і постструктуралістів, тому в цьому підрозділі звертаємось до української літератури та літературознавства, щоб простежити рівні маргінального саме в українській літературі. Хоча вона завжди й перебувала на маргінесі, однак досі є мало дослідженою і мало перекладеною. Історично склалося так, що більшість вартісних текстів були забороненими та не друкувалися. Радянська література приховувала все найкраще, що було створено українськими письменниками, а сотнями тисяч примірників видавалися автори, які були потрібні лише для прославлення влади, або ж щоб цій владі не шкодили своїми творами. Можемо пригадати лише П. Тичину, О. Довженка, Ю. Яновського, В. Дрозда, які були надзвичайно талановитими авторами, але часто змушені були писати те, що пасувало верхівці.