Христина Венгринюк - Наталена Королева

З одних джерел ми бачимо, що батько Наталени дуже важко переживав втрату дружини, вважаючи доньку винною у смерті коханої, хоча інші говорять про те, що стосунки між батьками не були зразковими, з їхнього дому часто можна було почути сварки, але це не було причиною вважатися їм поганою сім’єю. Проте батько після народження доньки та смерті дружини довгий час залишався осторонь неї, наче ніс тягар, образу, не усвідомлюючи, як сильно цим ранить власну доньку. Письменниця відчувала це і важко проживала у свідомому вже житті. Текст «Опікун» вони присвятила своїй особливій життєвій ситуації, своїй «відкинутості». Важкий та сумний час проживала сім’я Наталени, коли вся родина з’їхалась і на поховання матері і хрестини самої дівчинки. Батько навіть не хотів, щоб немовля було на похованні матері. «Кларіта пережила всього чотири години народження своєї дитини. Батько на похороні не хотів ані бачити своєї доньки. – Погляд на неї шарпає мені серце! Нагадує смерть Кларіти… – І вирішив від’їхати до Індії». Коли починалися розмови, хто буде дивитися за маленькою Наталеною, то батько навідріз відмовився, мовляв: «– В кожному разі не я, бо це діло жіноче. Якби ще був син! Але – дівчина? Вона не може ані продовжити мій рід. Вийде заміж, змінить прізвище й буде чужа… Чужа мойому роду, чужа мені… Вона вже й нині мені чужа». Батько шаленів і репетував далі: «– Не нагадуйте! Бодай би та дитина ніколи не народилася!.. Ні, ні! Ніколи не буде вона мені близькою, не хочу її знати, не хочу її бачити!» Цікаво, чи знала Наталена, що насправді батько так відмовлявся від неї, чи домислювала, виливала так свій біль, а можливо, хотіла навіть показати, як батькові в той час було нелегко і як він мало не втрачав вже здоровий глузд.

Знайомство Наталени Королевої з Україною відбулося одразу після народження. «Вирішено було, що бабуня візьме з собою малу внучку та її мамку, молоду кастільянку Санчу Моліна. Матиме внучку у себе, аж доки їй не сповниться шість літ. Тоді вуйко Еугеніо приїде по Карменсіту, забере її додому, до Еспанії, щоб виховати її, як знайде за відповідне». Жінка, яка поїхали з ними і повинна була замінити Наталені маму, мала також трагічну долю – «…чоловік її – молодий, повний сил селянин – загинув, рубаючи старі дерева. Його придушило падаючим стовбуром. Вдова лишилася з кількатижневою дитиною, хлопчиком, який незабаром вмер. Казали, що тому, що мати дуже плакала та вбивалася по дружині. Санча була в одчаї. Коли ж довідалась, що в родині де Кастро шукають мамку до сирітки, приголосилась. Їй жаль було сирітки, позбавленої матері. Присягалась, що буде сирітці за рідну матір, бо сирітка замінить їй її дитину». Насправді ж ця жінка померла через півроку.

Перші чотири роки Наталена провела в маєтку Великі Борки на Волині. Спершу її нянькою була іспанка, а по смерті її замінила чешка Гата. Ноель (так називали майбутню письменницю) знайшла споріднену душу, якою опікувалася її бабуся Северина, – сирітку Марусю. Двоє дітей, які були позбавлені батьківської любові, відчувши тепло одне одного, пронесли його далеко за межі дитинства. Дівчатка товаришували і не відчували якоїсь соціальної нерівності, діти собі як діти. Маруся навчала Наталену багатьох речей, яких та не знала, і подружка все більше та більше закохувалася в українське.

З бабусею Севериною у Наталени Королевої пов’язано дуже багато згадок – дівчинка любила простих веселих людей, а Северина могла завжди розповісти казку чи смішну історію. Рідна ж бабуся Наталени, Теофіла, не підтримувала це спілкування, вважаючи, що дитина повинна черпати все найкраще від поважних людей. Але дівчинка любила спілкуватися з різними людьми, і найбільшим її бажанням було те, щоб Маруся жила з нею, була їй за сестричку.

Бабуся Теофіла померла до того, як Карменсіті виповнилося шість років. У бабусі їй було несолодко, бо та хворіла, не сприймала світла, тому вдома постійно було темно, як у гробниці, повітря завжди було сперте, бо старша пані боялася протягів через ревматизм. Наталена жила у світі, який вже помирав, відходив, бо їх оточували такі ж кволі приятельки бабусі, як вона сама. Пізніше письменниця казала, що їй і там місця не було. Дитині не можна було ні бігати, ні гратися, ні сміятися, бо це все тривожило хвору бабусю. Про Наталену дбали добре, але вона не мала ні до кого притулитися, ні погратися, як звичайна дитина в її віці.

Передчасна втрата рідної бабусі викликала у родині велике занепокоєння: що робити з дитиною, куди її прихилити, адже дядько Еугеніо тоді працював в Римі, тому не зміг би дбати про неї. Тому у 1893 році Наталена Королева опинилася в монастирі-пансіоні Нотрдам де Сіон на французько-іспанському прикордонні. Там навчалися дівчатка з шести років, а Наталені було лише п’ять, вона приєдналася до навчання, але головна програма почалася в неї пізніше. Найбільше її захоплювало «Святе письмо стародавніх», тобто старогрецька та староримська міфологія. В кляштор до Наталени ніхто не навідувався, окрім вуйка-теолога, навіть на свята її ніхто не забирав.