Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Невід’ємним компонентом пасічницького приладдя була помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привиті на деревах і втікаючі рої. На території Галичини використовувались помпи домашнього виробництва пасічників – різних розмірів, з конструктивно незначними відмінностями, дія яких ґрунтувалася на принципі поршня. За матеріалом виробництва їх класифікуємо на дерев’яні, бляшані і комбіновані. Так, на Коломийщині наприкінці XIX – на початку XX ст. поширення набули великих розмірів дерев’яні «сикавки», уявлення про які дає екземпляр, що зберігається у фондах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського. Це пристрій, довжиною 104 см, який складається з двох частин – круглого полірованого циліндричного корпусу (довжиною 85 см) із наскрізним продовгастим отвором (діаметром 7 см) і поршня з ручкою (довжиною 19 см) на одному кінці і полотняним ущільнювачем на другому. Дерев’яні помпи виготовляли переважно з бузини («бзини») ( Sambucus nigra L .), а також бузка звичайного («базника») ( Syringa vulgaris L .). На території сучасних Снятинського, Городенківського, Тлумацького, Калуського, Галицького, Тисменицького і Надвірнянського районів Івано-Франківської області зафіксовано побутування саморобних бляшаних «сикавок». Це були пристрої завдовжки 50–140 см. Денце залізної трубки закривали пробкою з отвором; в останній вставляли бляшаний поршень із діркою, на одному кінці якого навивали клоччя. Спорадично використовували і бляшані помпи фабричного виробництва, а також комбіновані, що складались із залізної трубки з денцем і дерев’яного поршня з гумою, яким набирали воду.

Необхідним атрибутом пасіки було пристосування для знімання бджолиної сім’ї з місця привою в період роїння і перенесення її на місце стаціонарного перебування (у вулик), відоме як рійниця. Пасічники Галичини для збирання роїв використовували як спеціально виготовлені з цією метою рійниці, так і різноманітне поліфункціональне приладдя (кошики, відра, «коновки»). Наприкінці XIX – на початку XX ст. на території дослідження побутували різні види саморобних рійниць, які виготовляли із соломи, лубу, дерева. Одним із поширених типів на Гуцульщині, Лемківщині, Покутті, Бойківщині, Надсянні була солом’яна рійниця («кошиль», «кош», «опалка»), плетена спіральною технікою. Із соломи виготовляли довгий спіральний валок (кіску), для скріплення спіраль обплітали пасмами лика чи лозою. Спіральна техніка плетіння обумовлювала округлу форму рійниці, яка нагадувала перекинутий зрізаний широкий конус, тобто відро, ємністю до 15 л. За свідченням інформаторів, покутські та бойківські бджолярі здавна користувалися рійницями з лубу (переважно липи, рідше горіха) – «коробами», «коробками», «лубом» (села Бортники, Братишів, Петрів і Живачів Тлумацького р-ну, с. Завій Калуського р-ну, с. Павлівка Тисменицького р-ну, села Козина і Тенетники Галицького р-ну Івано-Франківської області, смт Добромиль Старосамбірського р-ну, с. Тухля Сколівського р-ну, с. Нижнє Висоцьке Турківського р-ну Львівської області). Це були круглі коробки з дощаним дном і накривкою, які збоку обшивали ликовою стрічкою. Вони мали різний вміст – від 7 до 12 л. Зафіксований зразок із с. Петрів мав довжину 31 см, ширину 25 см, висоту 35 см, а по зовнішньому контуру охоплював 96 см. З розповсюдженням рамкових вуликів пасічницький інвентар для знімання роїв поповнився рійницями чотиригранної форми з дощок, фанери або товстого паперу, в які вставляли рамки з медом, щоб привабити рій. Це були скриньки з бічною стінкою на засувці, в якій зроблено льоток. Останній закривала тонка дротяна сітка. По обох боках рійниці були отвори для вентиляції. До скриньки прикріплявся шнурок, за допомогою якого її чіпляли на дерево. Побутування описаних рійниць зафіксовано в усій Галичині (Покуття, Гуцульщина, Лемківщина, Бойківщина, Опілля).

Приладдям, завдяки якому можливе ефективне отримання меду, були пасічницькі ножі та медогонки. Дані етнографічних обстежень дозволяють виділити на території Галичини два типи пасічницьких ножів залежно від системи вулика, в якому вони застосовувались. Хронологічно давнішим є довгий ніж, один кінець якого загнутий під прямим кутом, а другий – долотоподібно загострений. Серед пасічників він відомий як «правий ніж», «ніж на патичку» (с. Трійця Снятинського р-ну, с. Яворів Косівського р-ну). Цим ножем користувалися в нерозбірних вуликах; зачепивши зігнутим кінцем щільники, їх піднімали догори, потім повертали ніж на 90° і підрубували за потреби. Протилежним кінцем ножа відрізали соти від стінок вулика. «Кривий» ніж (на відміну від «правого») – продукт більш пізнього періоду, що набув поширення наприкінці XIX – на початку XX ст. Він мав довжину до 30 см, загострене з обох боків лезо, дерев’яну ручку. Лезо ножа було двічі загнуте під прямим кутом (на зразок мулярської кельні), що полегшувало розпечатування щільників і зрізування трутової черви в рамкових вуликах, оскільки рівним ножем це зробити неможливо.