Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

До складу пасічницького інвентарю належить також медогонка – пристрій для здобуття меду зі щільників, не руйнуючи їх. Принцип дії медогонки ґрунтується на використанні відцентрової сили. Основні складові пристрою – центрифуга (коловорот) із хрестовиною для рамок на рухомій основі та корпус, у якому вона розміщується. У середовищі сільських пасічників Галичини медогонка, винайдена в Чехії ще 1865 року, освоюється лише з настанням XX ст. У практиці ведення пасічницького господарства переважно застосовувались медогонки власної конструкції та виробництва. У ході наукових експедицій з’ясовано, що конструктивно цікаві та оригінальні медокачки, що походять із першої половини минулого століття (виготовлені представниками старшої генерації бджолярів власноручно або ще їхніми предками), збереглися практично до наших днів.

Зібраний польовий етнографічний матеріал дає змогу виділити на території Галичини побутування трьох типів медогонок, які поділяють на кілька локальних варіантів. Перший тип був найпростішим – вісь крутили рукою. До нього належав різновид, що набув поширення на Гуцульщині (села Бабин, Брустури, Пістинь і Старі Кути Косівського р-ну, с. Заріччя Надвірнянського р-ну) – медогонка бондарної роботи. Усередину бочки вставляли коловорот, що складався з дерев’яного стержня («вісь», «веретено»), який приводився в рух рукою, і хрестовини для рамок. Щоб у процесі обертання рамки не випадали, хрестовину по контуру обтягали дротяною сіткою чи основували нитками. У стінці бочки на самому дні був влаштований отвір, через який отриманий мед переливали до підставленого начиння. Покутський варіант медогонки на одну рамку (с. Рожнів Косівського р-ну, с. Передівання Городенківського р-ну, села Бортники, Братишів і Петрів Тлумацького р-ну, села Перлівці і Бринь Галицького р-ну) мав вигляд дерев’яного стержня («палка», «вісь») з металевими насадками, нижній кінець якого закріплювали в землі, а верхній зусиллям руки обертався довкола осі. До стержня за допомогою завіс прикріплювали напівопуклий дерев’яний або бляшаний корпус («скриньку») з дротяною сіткою, всередині якого поміщалася рамка. Мед збирався внизу корпусу у спеціальній заглибині («жолобці»). Оригінальністю відзначалася медогонка з с. Довпотів Калуського р-ну, у якій замість металевої скриньки з рамкою, прикріплена тканина до бляшаного жолобка, куди стікав мед.

У другому типі виділимо два підтипи: коловорот обертають за допомогою шнурка, що закручується на осі, – дерев’яний «слупок» з прикріпленим на завісах дерев’яним корпусом (с. Городниця Городенківського р-ну) і дерев’яна чи бляшана бочка (с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну, Городенківський і Тлумацький р-ни Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський і Старосамбірський р-ни Львівської області); коловорот обертають ручкою, насадженою на вісь, – «коритце», прикріплене на дерев’яному стержні (с. Джурів Снятинського р-ну, с. Яворів Косівського р-ну).

Технічно досконалішими (тип 3) та ефективнішими були медогонки, встановлені в дерев’яному чи бляшаному корпусі, у яких вісь оберталася ручкою за допомогою приводів (трансмісія). Привід утворювали два – менше («трибок») і більше («точило») гладкі коліщатка, з’єднані між собою шкіряним пасом або зубцями токарної роботи (шестерні); на «точило» насаджувалася ручка, з допомогою якої пристрій приводився в рух.

Залежно від кліматичних умов і сили бджолиної сім’ї в конкретному році медозбір відбувався від одного до трьох разів, починаючи з травня (коли вибирали травневий мед) і до серпня. Найчастіше мед брали двічі – у кінці травня – на початку червня та в липні. Дехто вибирав мед лише один раз – в червні або липні, згідно з народним прислів’ям: «До Івана, то для пана, а по Івані – вже для пані» (бджоли) та «До Іллі наш мед, а по Іллі – бджолиний». Медозбір міг відбуватися і в три прийоми – у кінці травня-червні, липні та останній раз у серпні (на Спаса), погоджуючись з народною приповідкою: «До Спасівки бджола робить на пана, а після Спасівки – на себе».

Поширеною практикою у галицьких бджолярів було важити перед медозбором солом’яні вулики та дуплянки; окремі з них досягали 50–60 кг. Ознакою, яка вказувала на те, що мед дозрів і його можна вибирати, було запечатування щільників бджолами. Якщо рамка була запечатана від половини до 2/3, то мед вважався вистояним і придатним до споживання. Дозрілий мед мав включати не більше ніж 16–18 % води, решту ж займала глюкоза.