Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Українці здавна добували бджолиний мед, закурюючи комах. Приступаючи до вибирання меду в дорамкових вуликах і не вміючи інакше до нього дістатися, селяни-пасічники Галичини у другій половини XIX ст. переважно закурювали бджіл насмерть. У пам’яті старшої генерації бджолярів донині збереглися спогади-відголоски про закурювання (видушування) бджіл при вибиранні меду в минулому.

«Окур», або як його ще називали в народі «вогонь проти мух», активно застосовували бойківські пасічники (с. Ясень Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області, с. Тухолька Сколівського р-ну Львівської області). Вулик-безденник поміщали над бочкою, куди потрапляли щільники разом із бджолою та її надбанням, підрізані ножем-сікачем. На Покутті, господарюючи в умовах роєбійної системи, у вічко вулика підставляли розжарені вуглини (грань) із шматком сірки, яка горіла ядучим яскравим полум’ям і знищувала бджіл; так заради меду знищували половину пасіки. Викурювали бджіл із колод за допомогою сірки й гуцули – комах викидали у воду, а гніздо розбирали і поміщали в корито. З порожнього вулика вибирали хрестовину лемки, вощину з медом викроювали «кравачем» – великим ножем у дерев’яному руків’ї, а бджіл, які зосталися у ній, змітали руками.

Наприкінці XIX ст. гуцули вже уміли вибирати мед з дорамкових вуликів, не знищуючи при цьому бджіл. Використовуваний ними спосіб відбору полягав ось у чому: з вулика знімали вічко і наверх ставили порожній вулик, з вкладеним куснем вощини з медом. Через острівець підкурювали бджіл, аби не жалили, і вони підходили вгору до порожнього вулика; тоді закривали його і годували в ньому комах протягом двох днів. Згодом відкривали вулик і випускали бджіл на волю, а з нижнього вибирали мед. Подібним способом користувалися покутські пасічники – переганяли комах з одного кадуба в інший, знявши накривку; з першого відразу вибирали мед – вирізали ножем кілька сот, залишаючи потрібну для зимівлі комах кількість меду, зазвичай, по очко.

До винайдення і поширення медогонок у Галичині існувало три способи вибирання меду – стискування руками, за допомогою саморобних пресів і витоплювання щільників; ці способи застосовувались як поодинці, так і в комбінації один з одним. Найпримітивнішим і найпоширенішим методом одержання меду з вощини було її стискання вручну до підставленого начиння. Гуцули під час стискування вощини з отриманого меду відразу вибирали комах; згодом мед проціджували. Як важчий, він опускався донизу, бруд і домішки – догори, де їх збирали ложкою. Іноді спочатку видавлювали в руках вощину, а тоді клали її в горня, нагрівали, унаслідок чого з неї виходило решту меду. Інколи перед стискуванням вощину з медом нагрівали в печі. Подекуди мед, який спочатку нагріли, видавлювали через полотняну хустину («катран», «верітка», «полотнєта») – мед проходив крізь полотно і стікав до підставленого начиння, а вощина залишалася.

Більш ефективний спосіб, при застосуванні якого отримували більше меду, – видавлювання за допомогою найпростішого механічного пристрою. На Покутті зафіксовано побутування двох типів пристроїв для видушування меду – пресів. Перший складався з двох колод, скріплених між собою на одному кінці залізним ланцюгом. Нижня колода, яка лежала на двох брусах («пільгах»), мала отвір, куди вміщували спеціально пошитий полотняний мішечок із вощиною («міховина», «рукавець»). Верхня колода була обладнана поршнем-«ковбком», який своєю вагою витискав мед із вощини; його збирали до підставленої посудини. Застосовували тут і дерев’яний стаціонарний прес із вертикальним ґвинтом – «на шрубу», який своєю конструкцією нагадував олійний прес. На Гуцульщині для видушування меду з вощини, яку вкладали у велику бочку («путину»), локально використовували «брай» – довгий і товстий буковий кіл, з одного боку гладко обтесаний, а з другого – з чотирма зубцями. На Бойківщині зрізаний над цебриком мед клали у піч, де він топився; мед, як важчий, падав вниз, а вощина залишалася зверху. У бляхи, в яких пекли хліб, клали мед із вощиною на Гуцульщині. Коли віск розтопився, усе переливали у великий казан – віск як легший опинявся нагорі, а важкий мед – внизу. Віск застигав, його збирали, а мед залишався в посудині.

Пасічники зберігали мед здебільшого в дерев’яному і глиняному начинні. У першому варіанті це були насамперед дерев’яні бочки з клепок із дерев’яними або залізними обручами, місткістю від 20 до 200 л; вони ідеально надавалися для довготривалого зберігання меду – легкі, міцні, дешеві, мед у них не псувався. Матеріалом для виготовлення бочок служила переважно липа, а також інші породи м’якого дерева – ялиця, ялина, явір, сосна, смерека, береза, осика, верба. Дехто допускав можливість зберігання меду в ясеневих, букових і дубових бочках, але загальновідомо, що останні мають специфічний запах, який мед легко вбирає, унаслідок чого чорніє і псується. Зверху бочки закривали накривкою – дерев’яним кружком; це робили після того, як мед «видихався» (з нього випарувалася вода). Мед найдовше зберігався в дерев’яному начинні – липових і дубових бочках, «гелеченях» (маленьких бочівках), «гарчиках», відрах («путні», «коновки»), а також у глиняних глеках. Іноді мед зберігали у скляній тарі. Якщо мед мав стояти довгий час, його поміщали лише в сухе прохолодне місце, переважно в комору, рідше – у льох. Тоді мед не псувався кілька чи кільканадцять років.