Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Поряд із розміщенням вуликів на відкритому повітрі, на Гуцульщині, Бойківщині та Опіллі побутували і закриті пасіки, в яких стаціонували вулики. Для кінця XIX ст. були характерні «пасіки», які зводили із семи-восьми стін. Зверху споруду накривали дахом, а всередині був «прозір» – некрите місце, «яким мухи на пашу ходє». Така пасіка із с. Замагорів Верховинського р-ну експонується в Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Це невелика будівля, шириною 3, висотою 1,5 і довжиною 8 м, зрубно-каркасної конструкції. Стіни зведені зі смерекових плениць. Оригінальною конструкцією відрізняється двосхилий дах під дранкою – на висоті 1 м від стін влаштовано виріз, призначений для вильоту бджіл. Усередині під стінами, накритими дашком, установлені вулики. Між їхніми рядами утворюється простір (1,5 х 6 м), який забезпечує зручний виліт комахам і роботі пасічника. Майже подібний тип пасіки зафіксовано в с. Криворівня Верховинського р-ну. Близькою до описаної будівлі, що нагадувала замкнуті двори (ґражди), є бойківська пасіка з с. Кузьминець Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області (1920 р.). Тепер вона Львівському скан- сені. Закриті пасіки зрубної конструкції (чотири- і шестикутні у плані) у 1930-х рр. побутували і на Опіллі (села Мала Горожанка, Красів Миколаївського р-ну Львівської області).

Робота на пасіці вимагала використання необхідного пасічницького приладдя. До складу інвентарю, потрібного при догляді за бджолами, належали засоби захисту пасічника (сітки, димарі) пристосування для збирання роїв (помпи, пера, рійниці). Засоби захисту пасічника під час проведення ним потрібних маніпуляцій на пасіці (при розборі бджолиного гнізда з метою перегляду чи вибирання меду) поділяються на пристрої для охорони відкритих ділянок тіла від укусів бджіл і підкурювання їх димом. Здавна ефективним засобом захисту від бджолиного жала вважалася сітка, яка захищала обличчя. Найпростіша лицева сітка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мішковиною, яке одягали на голову; її в Галичині використовували повсюдно. Побутували дротяні сітки й іншої форми. Так, у с. Яворів Косівського р-ну ми виявили опуклу овальну сітку (35 х 26 см), що нитками пришита до полотнища з густої мішковини, довжиною 56 см. У поодиноких випадках вдалося зафіксувати використання волосяних (плетених із кінського волосся), квадратної форми саморобних сіток, які затягалися під шиєю шнурком, із пришитим ззаду капюшоном з білого полотна – архаїчніших, ніж дротяні (с. Джурів Снятинського р-ну, с. Передівання Городенківського р-ну). Лише на Бойківщині побутували сітки з полотна, які натягали на каркас з луба (здертої кори молодих дерев) смереки (с. Тухля Сколівського р-ну, села Розлуч і Яблунів Турківського р-ну Львівської області). На початку XX ст. великого розповсюдження набув інший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом’яний (полотняний) капелюх-сітка, на який спереду надягали дротяну або полотняну сітку. Наприкінці 1930-х років у пасічників досліджуваного терену з’явився капелюх-сітка фабричного виробництва.

Вулик у вигляді хати роботи В. Петричука з с. Бабин Косівського р-ну Івано-Франківської області. Нині перебуває на пасіці св. Миколая у с. Кобаки. 2013 р. Фото автора

У засобах для підкурювання бджіл основна роль відводилася диму, який відганяє бджіл у глибину вулика, зменшуючи їхню агресивність. Практикувалося два способи отримання диму: шляхом відкритого горіння і горіння матеріалу в закритому просторі. Суть першого полягала в тому, що запалювали в руці туго скручену тканину або шматок порохна («порохня», «головенька») чи губки (висушене плодове тіло гриба-трутовика) з дерева, які добре займалися і давали не полум’я, а лише дим. Подекуди (с. Яворів Косівського р-ну, села Задубрівці і Стецева Снятинського р-ну) підкурювали бджіл запаленою губкою і порохном на глиняній підставці, яку підставляли до вулика і дмухали ротом. Цей дуже архаїчний і примітивний спосіб підкурювання бджіл гуцули використовували у 20–30-х рр., а в селах Білі Ослави Надвірнянського р-ну і Микуличин Яремчанської міськради ще навіть у 40-х рр. XX століття.

До засобів для отримання диму, в яких горіння відбувалося у закритому просторі, належали димарі, які отримали різні назви («димар», «димач», «димник», «дмухало», «коменок», «курж», «кадило», «підкурач»). Так, на Покутті (с. Передівання Городенківського р-ну, села Перлівці і Козина Галицького р-ну), Лемківщині (Сяноцький повіт) та Опіллі (Львівщина) зафіксовано побутування традиційних керамічних підкурювачів у вигляді горшків і дзбанків з отворами для виходу диму. З кінця XIX ст. у Галичині відомі димарі з механічним роздмухуванням вогню, що відзначалися більшою ефективністю дії. У селянських пасіках обстежуваного терену димарі почали з’являтися і поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобні пристрої у вигляді гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мідної гільзи чи переробленого протигазу часів Першої світової війни, з міхом зі шкіри на дерев’яних дощечках. У 1920–1930-х рр. набули розповсюдження фабричні димарі, що складалися з циліндричного корпусу з відкидним верхом і шкіряного міху, за допомогою якого підтримували горіння палива і спрямовували струмінь диму в потрібне місце.