Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Подекуди слов’янські вулики проіснували в пасіках до 1940–1950-х рр., а іноді й 1970-х рр. (с. Тухолька Сколівського р-ну, смт Добромиль Старосамбірського р-ну Львівської області, села Пістинь і Рожнів Косівського р-ну, с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну, села Серафинці і Копачинці Городенківського р-ну, села Бринь і Тенетники Галицького р-ну Івано-Франківської області, с. Мала Плавуча Козівського р-ну, с. Беримівці Зборівського р-ну Тернопільської області).

Крім одинарних («поєдинчих»), у бджолярів побутували вулики на дві («двояки») та чотири («чвораки») бджолосім’ї зі спільними двома чи чотирма стінками, що економило будівельний матеріал (м. Снятин, села Городниця, Передівання і Вільхівці Городенківського р-ну, с. Жабокруки Тлумацького р-ну, с. Перекоси Калуського р-ну, с. Річка Косівського р-ну Івано-Франківської області). Оригінальним явищем була пасіка на 120 слов’янських вуликів Василя Петричука зі с. Бабин Косівського р-ну у 1930-х рр. Його вулики на вісім і 12 бджолосімей мали висоту 2–3 м і були виконані у вигляді архітектурних форм: гуцульської хати, багатоповерхової хати, церков із заломами даху.

Слов’янський вулик на 4 бджолосім’ї. Пасіка св. Миколая у с. Кобаки Косівського р-ну Івано-Франківської області. 2013 р. Фото автора

Українські лежаки – горизонтальні вулики з вузько-високою рамкою (435 х 300 мм) були ухвалені на I з’їзді пасічників України, що відбувся 1918 року в Києві. На територію Галичини українські лежаки, які в народі називали «сторцаками», оскільки їхньою особливістю була наявність вузько-високої стандартної рамки, повернутої на 90°, масово проникли у 20–30-х рр. XX ст. (с. Задубрівці Снятинського р-ну, села Копачинці, Торговиця, Вікно, Серафинці і Незвисько Городенківського р-ну, с. Петрів Тлумацького р-ну, с. Мислів Калуського р-ну Івано-Франківської області). Ці вулики на одну чи дві бджолосім’ї мали переважно 12 рамок. Пасічники відгукувались про них як про зручних для роботи, з хорошим доступом до гнізда комах, до яких дивилися зверху. Український лежак виготовляли з дощок товщиною 25 мм і додатково обшивали зі всіх боків товстими солом’яними матами.

Одночасно з українським лежаком на I з’їзді пасічників України було прийнято стандарт вертикального однокорпусного вулика Дадана з низько-широкою рамкою (300 х 435 мм). У вулику вміщалося 20 рамок, були чотири заставні дошки, засувка для вічка і поличка для бджіл. Доступ до гнізда бджіл був зручний, оскільки вхід був зверху. У Галичині (Покуття і Гуцульщина) даданівські вулики, які в народі ще називали «американи» (їх сконструював американський бджоляр Шарль Дадан), поширилися у 20–30-х рр. XX ст. У с. Джурів Снятинського р-ну Івано-Франківської області ми зафіксували функціонування наприкінці 90-х рр. XX ст. солом’яних Даданів. Ці вулики виготовляли із житньої соломи, прошпареної над вогнем і плетеної на спеціальному верстаті, яку зшивали шпагатом. Зверху оббивали 20-міліметровими дощечками. Вулики стояли на підставці; льоток робили у дні, засувку виготовляли з діркованої бляхи. Усередину йшли широкі даданівські рамки.

В українців Галичини століттями виробився багатий виробничий досвід плекання бджіл. Найбільш поширеною була порода середньоєвропейської сірої бджоли, з неї особливо виділялася карпатська бджола, яка наприкінці XIX ст. займала домінуюче становище. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у пасіках гуцулів (смт Верховина, села Зелена і Криворівня Верховинського р-ну, с. Брустури Косівського р-ну) з’явилися італійські бджоли («італієнки», «волоські», «желтобрушки»).

Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки на присадибі – у садках чи городах поблизу хат і господарських будівель, у сусідстві сіножатей, левад із річками. Наявність дерев була одним з найважливіших чинників при виборі місця для пасіки. Разом з тим потрібно було обрати під пасіку помірно сонячне місце, аби до вуликів проникало світло і тепло; тому їх переважно ставили на південному схилі, льотками до півдня чи сходу. Пасіку намагалися розташувати в тихому спокійному, зручному для бджіл, затишному від вітру місці, далеко від дороги чи іншого джерела шуму, з водою поблизу. Вулики розставляли в один або кілька рядів чи без дотримання певного порядку. У першому варіанті відстань між рядами становила не менше ніж 3 м, а між вуликами – не менше ніж 1 м. Інший спосіб розміщення пасіки – вулики ставили в ряд і накривали спільним дашком або встановлювали як «прибік» до стіни хати чи господарського приміщення.