Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Вулик-дуплянка з Лемківщини. Музей народного будівництва у Сяноку. 2013 р. Фото автора

Поряд з колодами і дуплянками, для плекання бджіл мешканці краю використовували солом’яні вулики, звані «кошиками», «солом’яниками» або «сапетками». Уже до сере- дини XIX ст. ці вулики стали до- волі поширеними на теренах Галичини, як на це вказує відомий тогочасний пасічник і громадський діяч о. Л. Трещаківський. Солом’яні коші добре «прийнялися» в середовищі селян-пасічників, оскільки були значно дешевшими від колод, а також зручнішими при обслуговуванні. Кожен селянин мав у власному господарстві сировину для виготовлення «солом’яників». Вистачало лише зробити з паличок відповідну форму, виплести довгу косу із житньої соломи – і можна було приступати до виробництва коша. Для плетіння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Брали пучок соломи, стискали лівою рукою, а правою обвивали шпагатом, роблячи спіральний валок. Звивши косу, котра, зігнута у коло, утворювала круг потрібного діаметра, пришивали її початок до кінця. З допомогою шила протикали отвір для шпагату і сильно притягали, щоб один звій якнайщільніше прилягав до другого. Після дворазового обкручування і прошиття краї підносилися щораз вище, аж до отримання потрібної форми, після чого вели перевесло так, щоб стінки наростали у вигляді валка. Дно пришивали до стінок, залишаючи «кошик» знизу. Виліт для бджіл витинали ножем у дні.

На теренах Гуцульщини, Бойківщини і Покуття переважали «солом’яники» круглої форми, а Лемківщини – циліндричної. У середньому товщина стінки становила 5–6 см, висота 70–100 см, ширина 60 см. Побутування кошів таких розмірів зафіксовано нами в селах Задубрівці, Стецева, Снятинського р-ну, с. Росохач Городенківського р-ну, с. Живачів Тлумацького р-ну, смт Делятин Надвірнянського р-ну, селах Яворів і Брустури Косівського р-ну Івано-Франківської області.

Коші-безденки належно виконували свої функції в період екстенсивного ведення бджільництва. Із запровадженням раціональних методів утримання бджіл вони стали гальмом на шляху подальшої еволюції вуликів. Коші мали кілька основних вад: їх не можна було розбирати, що утруднювало докладний огляд бджолиного гнізда; у цих вуликах важко було підсадити нову матку в разі її втрати чи заміни; нелегко було розпізнати появу хвороб. Мед і віск вибирали з кошів, знищуючи комах. Та все ж солом’яні вулики збереглися на селянських пасіках деяких місцевостей аж до кінця 1930-х років.

Вулик Дзержона – перехідний тип між нерозбірними (колоди, дуплянки, сапетки) і рамковими вуликами, сконструйовано Яном Дзержоном 1859 року в Сілезії. З його винаходом з’явилася можливість розбору й огляду бджолиного гнізда. У ньому, на відміну від пізніших рамкових вуликів, замість звичайних рамок містилися лише верхні планки (снози), до яких бджоли прикріплювали верхню частину щільника, а інші краї прикріплялися ними до стінок вулика. Оглянути гніздо вулика і витягнути планку з медом можна було, попередньо відділивши щільники ножем від бокових стінок, що викликало великі незручності. На теренах Гуцульщини (с. Пістинь Косівського р-ну, м. Надвірна Івано-Франківської області), Покуття (с. Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської області) і Лемківщини вулики Дзержона («ґержони») поширилися наприкінці XIX – на початку XX ст. Для вильоту комах вони були обладнані «вікном», а біля нього розташовувалась «поличка», по якій пересувалися бджоли.

Загальні збори галицького пасічницько-городничого товариства у Львові 1875 року ухвалили рішення про прийняття і поширення серед пасічників рамкового вулика, названого «вуликом товариства», «вуликом Цесельського», а згодом слов’янським, оскільки він отримав визнання в сусідніх слов’янських народів. Це був перший у краї прямокутної форми рамковий вулик-стояк із довгими вузькими рамками (64 х 24 см), які служили основою для будівництва вощини і значно полегшували працю пасічника. Він складався з корпусу і двосхилого даху. Стандартна рамка – 480 х 220 мм. Глибина вулика розрахована на десять рамок.

«Слов’яни» у селянських пасіках Галичини почали з’являтися з кінця XIX ст., але особливого поширення набули на початку XX ст. То був найрозповсюдженіший тип рамкового вулика в селян-пасічників. Слов’янські вулики пасічники переважно виготовляли власноруч з дерева (липи, тополі, осики, верби, ялини, смереки) або соломи. Техніка виробництва солом’яних вуликів слов’янського типу була такою: дерев’яний каркас обплітали скрученими із соломи матами, стискали їх пресом і зшивали дротом або шпагатом. Іноді такий вулик ще обмазували зверху і всередині глиною, змішаною з половою. Стінки солом’яних вуликів мали до 7–8 см товщини; вони були дуже теплими взимку і прохолодними влітку. Їхньою вадою була недовговічність – вулики швидко псували миші. Окрім того, у вуликів-слов’ян існувала та незручність, що вхід до них вів збоку, тому, щоб подивитися до бджіл, пасічникові потрібно було вийняти всі рамки. Кількість рамок у вуликах, виготовлених пасічниками власноручно, могла коливатися від шести до 20-ти.