Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Проведена робота дала відчутні результати. Уже до кінця XIX століття рамкові вулики не були рідкістю в галицькій пасіці. У той час на авансцену пасічницького життя Галичини вийшла когорта діячів, яка залишила помітний слід в історії галузі, – о. Іван Наумович («Катехизис пчеловодства», 1866), о. Микола Михалевич («Пасіка», 1877); Теофіл Цесельський, редактор часопису «Bartnik postępowy» (1875–1914) («Bartnictwo, czyli hodowla pszczól dla zysku, oparta na nauce і wielostronnem doświadczeniu», T. 1: Przyroda pszczól, 1888; T. 2: Gospodarka w pasiece, 1901; «Miodosytnictwo, czyli sztuka przerabiania miodu і owoców na napoje», 1890); о. Володимир Пилипчук («Практичний ілюстрований підручник пасічництва», 1913); Іван Марцинків [ «Наш улей Галицький (слов’янський) і раціональна господарка в нім», 1912].

У Львові почала виходити профільна пасічницька періодика – «Bartnik Postępowy», сторінка «Наше пасічництво» у «Господарській Часописі». А 1914 року в Тернополі засновано журнал «Український пасічник»; 1909-го у Львові була утворена Пасічницька секція крайового господарського товариства «Сільський Господар» як професійне об’єднання пасічників Галичини. Її завданням було дбати про інтереси пасічників, допомагати в їхній організації шляхом створення пасічницьких секцій при гуртках товариства, сприяти накопиченню матеріальних засобів у веденні пасічницької праці, слідкувати за розвитком пасічництва і скеровувати його у правильне русло, пропагувати пасічницькі видання, співпрацювати з пасічницькою кооперацією, допомагати у збуті продуктів пасічництва, влаштовувати виставки, конкурси, покази, пасічницькі курси, реферати, поширювати культуру медодайних рослин.

О. Сміх-Шатківський. Батькова пасіка. 1933 р. Олія

Наприкінці XIX – на початку XX ст. бджільництво, давно втративши промисловий характер, розглядалося селянами як допоміжне заняття. Як свідчить перепис 1880 року, у Галичині нараховувалося 296 тисяч бджолосімей. Мед виготовлявся переважно на продаж у невеликій кількості. Так, за даними австрійського міністерства рільництва, 1900 року у краї виробили лише 2 540 центнерів меду. На початку минулого століття торгівля продуктами бджільництва, зокрема медом, була зосереджена в руках євреїв, які їздили по селах і за безцінь восени скуповували мед у селян, а навесні перепродували його вдвічі-втричі дорожче як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

У другій половині XIX – на початку XX ст. на території Галичини співіснували та змінювали один одного у хронологічній послідовності різні види дорамкових (колода, дуплянка, сапетка) і рамкових (слов’яни, українські лежаки, Дадани) вуликів, що виробилися пасічниками у процесі багатовікового виробничого досвіду. Довбані вулики виготовляли з колод дубів, буків, лип, смерек, ялин, верб, тополь. Їх у народі називали «кадуби», «колоди», «кругляки», «пні». Такий вулик, установлений вертикально на підставці з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого під певним кутом – «лежак». У середині XIX ст. повсюдно в Галичині побутували колоди-стояки, висотою 65–155 см, шириною 30–60 см. На початку XX ст. уже переважали колоди відносно невеликих розмірів – заввишки 60–70 см, завширшки 20–50 см. У колоді прокручували отвір для вильоту комах («отвір», «вилітач», «воронку», «затвір»). Для кріплення вощини вище від відльотка встановлювали навхрест щаблі. Внизу над самим дном зроблено отвір із засувкою, потрібний для чищення вулика і вибирання меду. Зверху колоду накривали солом’яним або дерев’яним двосхилим дашком чи кружком, що затикався збоку трьома кілками. До колод, середину яких творила конусоподібна порожнина, вкладали кілька перекладин-планок («бильця», «стібки», «патички»), до яких бджоли кріпили вощину. Іноді вулик складався з двох частин розколеної колоди, яку скріплювали обручами. Традиційні колодні вулики масово проіcнували в селянських пасіках Галичини (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Покуття, Опілля) до перших десятиліть XX ст. включно.

Дуплянка – примітивний нерозбірний вулик, сильно наближений до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Під нею можна було робити підставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину і переконатись у достатку корму для бджіл. Тому їх іноді називали «безденками» і встановлювали лише вертикально. У Галичині побутували дуплянки, видовбані з порохнявого дуплистого обрубка, найчастіше верби, рідше липи, висотою 60–100 см, шириною 40–60 см. Льотки («прорізи») розташовувалися з одного боку – у нижній частині або посередині, під якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладені у довбаний вулик поперечки давали кома- хам основу для закріплення вощини. Зверху дуплянку на- кривали солом’яним, дерев’яним дашком або круглою накривкою. Дуплянки були ма- сово поширені наприкінці XIX ст., у деяких місцевостях переважали в 1910–1920-х рр.