Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

XX століття ознаменувалося новими пріоритетами й новими підходами до організації пасічницького життя Галичини. Важливими його подіями стали відновлення Пасічницької секції крайового господарського товариства «Сільський Господар», професійного часопису «Український пасічник» та утворення у Львові першого українського пасічницького кооперативу «Рій», який започаткував становлення українського пасічницького кооперативного руху.

Життя чоловіка в Галичині від народження до старості супроводжували обряди, звичаї, регламентували писані й неписані правила. Він був складовою колективу, спочатку дитячого, потім парубочого і наостанок одружених чоловіків. Для кожного чоловіка було важливим здобути та утримувати авторитет серед односельчан, часто внаслідок цього страждали інтереси членів його сім’ї. Соціальний і сімейний статус чоловіка відрізнявся, найвищий мав господар, глава сім’ї чи старший чоловік, дід, і зовсім іншим він був у парубка чи неодруженого чоловіка, вдівця. На це все накладалися і народні уявлення про те, яким має бути «ідеальний» чоловік тієї чи іншої професії, виконуючи ту чи іншу роль у традиційному селянському соціумі.

Слід підкреслити, що у традиційній народній культурі різниця між жінками і чоловіками була наперед визначеною. До середини ХХ століття більшість ознак, такі як зовнішність, поведінка, психологія чи вибір професії, вважалися незмінними. Їх пов’язували із статтю.

Для українського суспільства до початку ХХ ст. притаманні патріархальні установки, що знайшло своє вираження в системі взаємовідносин усередині громади. Насамперед це проявилося в таких аспектах, як урядування, взаємодопомога, судівництво, колективні об’єднання. Питання, важливі для всієї громади, вирішували на сходці, однак право на остаточне рішення мали тільки чоловіки – «добрі господарі».

Соціальний статус чоловіка формувався від народження. У народних уявленнях надавали вагомого значення моменту зачаття, адже вірили, що в майбутньому це безпосередньо впливало як на фізичний розвиток, так і на психологію (риси характеру) новонародженого. У фольклорних наративах інформація про це здебільшого стосується виняткових моментів, адже, як дуже часто відзначали самі селяни, у пам’ять вкарбовується щось особливе, а не стандартне. Така ж ситуація із практиками, пов’язаними із зачаттям. До дій спеціального (ритуального) характеру вдавалися тільки в разі, якщо не було дітей. Стандартизована відповідь про зачаття: « Як Бог схоче дати, то дасть, а як не схоче, то не дасть », « То як Бог дасть », « Як має бути, так буде », « Що Бог дає, то й то є » [59] Конопка В. Формування гендерної ролі чоловіка: дитинство, підлітковий вік (на матеріалах Поділля). Народознавчі зошити . 2016. № 6. С. 1304. .

Формувати особистість майбутньої людини розочинали ще на етапі планування і зачаття дитини. Були певні правила, заборони щодо часу, місця, поз, рухів тощо. В окремих місцевостях, за свідченнями І. Ігнатенко, навіть були рецепти «роблення» здорових дітей чи дитини бажаної статі [60] Ігнатенко І. Народні ембріологічні уявлення українців. Народна культура українців: життєвий цикл людини: історико-етнологічне дослідження . Київ, 2008. Т. 1. С. 6. . Якщо ж потомства довго не було, вдавалися до інших ритуальних дій. Зокрема, важливого значення надавали бінарній опозиції «правий / лівий», яка в народній культурі слов’янських народів тісно пов’язана зі статтю: праве – чоловіче, ліве – жіноче. Побутувало вірування, що хлопчиків можна зачати на правому, а дівчаток на лівому боці (Покуття). Достатньо поширеним було вірування про те, що потрібно класти під подушку чоловічий одяг чи певні інструменти для того, щоб зачати хлопчика (Бойківщина, Гуцульщина, Покуття).

Галичани вірили, що дитину можна випросити в Бога. Для цього здійснювали паломництво до Рима, Єрусалима, Києво-Печерської чи Почаївської лаври, з цією ж метою відвідували скит у с. Манява (Богородчанський р-н Івано-Франківська обл.).

Долю і майбутній соціальний статус чоловіка, за народними віруваннями, визначали дії з новонародженим відразу після пологів. Зокрема, сексуальну силу хлопчика, майбутнього чоловіка, визначала відстань, на якій баба-повитуха відтинала пуповину. Загальнопоширеною була практика відтинання пуповини хлопчикові на сокирі, щоб він у майбутньому був добрим господарем (Українські Карпати). Наприкінці ХІХ ст. появився новий варіант, коли відтинали на книжці для того, щоб хлопець був грамотним, добре вчився і в майбутньому здобув авторитет в односельчан не лише як добрий господар, а й людина, до якої можна звернутися за порадою з багатьох питань. Спорадично, аби забезпечити дитині «щасливу долю», плаценту хлопчика закопували під лавою, столом або під покуттю (Західне Поділля, Покуття).