Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Пізньою осінню і взимку відбувалися толоки під час дертя гусячого чи качиного пір’я на подушки і перини: жінки чи дівчата сідали навколо столу, кожна брала собі купку пір’я із заздалегідь приготовленого господинею мішка, і відривала пух від рогового осердя. На Надсянні, Бойківщині, бойківсько-покутському та опільсько-волинському пограниччях пір’я дерли переважно гурти молоді. Ці роботи відбувалися зимою, від вечора до пізньої ночі. У селах контактної зони Бойківщини і Покуття, а також Опілля й галицької частини Волині їх позначали терміном «піродрахи». Кількість толочан на них становила близько двадцяти. Після того, як молодь виконала роботу, господар влаштовував частування. На бойківсько-покутському пограниччі під час розважального етапу «піродрах» дівчата робили «косиці» з пір’я, прикрашені стрічками, і дарували їх хлопцям. «Піродрахи» відбувалися або під час Пилипівського посту, або в М’ясниці. У першому варіанті традиційну музику й танці для толочан господарі влаштовували пізніше – після закінчення посту.

На Бойківщині скликали гурти жінок і під час скубання вовни. У селах, де сіяли багато льону та коноплі, жінки допомагали одна одній зібрати ці культури. Під час тертя льону, що також відбувалося гуртом, співали пісні, ділилися новинами. Потім господиня, якій допомагали, влаштовувала гостину. Терли льон пізньої осені, коли селяни вже виконали більшість сільськогосподарських робіт. На Бойківщині для обробки льону існували спеціальні прилади: «ламанки», «терлиці», «перетирачки». На лемківсько-бойківському пограниччі поширеною жіночою гуртовою роботою були «прядки» («вечорнички»): дівчата сходилися до однієї хати прясти. Прядіння відбувалося під співи, розмови. Господарі хати, в якій відбувалася ця гуртова робота, влаштовували дівчатам частування.

Отже, як бачимо, звичаї трудової взаємодопомоги на теренах Галичини мали як загальноукраїнські риси, так і локальні особливості, які залежать від специфіки етнографічних районів чи підрайонів у її складі. Місцева специфіка цих звичаїв найчіткіше виражена в народній термінології, а також у різноманітних аспектах їхнього трудового та обрядового етапів.

Традиційна кухня в народознавстві є одним із найважливіших етнодиференціальних маркерів. Тобто кожному народові чи етнографічній групі цього народу притаманні певні унікальні страви, особливості їх приготування. На основі вказаних та інших культурних особливостей (житло, одяг, діалект) відбувається ендо- та екзоідентифікація етносу чи етнографічної групи.

Здавалося б, усе достатньо просто. Виходячи з написаного можна навіть дещо перефразувати давню приказку: « Ми є ті – залежно від того, що ми їмо ». Однак із народною кухнею Галичини все значно складніше. Передовсім, це пов’язано із тим, що «Галичина» не є етнонімом (на відміну від, наприклад, Надсяння, Опілля, Волині чи Покуття), а, радше, політонімом. Тобто ніколи не існувало такої етнографічної групи українців, як «галичани». Більше того, лише Східна Галичина була заселена українцями: на Західній Галичині домінував польський етнос.

Так, Східна Галичина не є етнографічно однорідною. Вона територіально охоплює такі етнографічні райони України, як Опілля, Надсяння, Бойківщина, Лемківщина, Гуцульщина, Покуття, Галицька Волинь, невелика частина Поділля.

Описуючи особливості народної кулінарії Галичини, врахую, передовсім, що кожен із перелічених етнографічних районів у її складі мав певні культурні особливості. Вони були зумовлені рівною мірою як особливостями історичного розвитку, так і природно-кліматичними умовами. Зрозуміло, що, наприклад, на кам’янистих гірських ґрунтах кращу врожайність давали одні культури, а на піщанистих землях Галицької Волині (так зване Мале Полісся) – інші.

Звісно, це знайшло своє відображення в особливостях народного харчування тієї чи іншої частини Галичини. Навіть більше, можна з успіхом розвінчувати міф про існування «кулінарії Галичини», адже такої, як певної типологічної системи, не існувало.

Тоді, можливо, правильніше було б писати про те, що «галицька кулінарія» є сумою всіх особливостей народного харчування етнографічних груп українців, що проживали на території Галичини? Однак за такого підходу виникає питання критерію типологізації. Простіше кажучи: а які ж страви вважати найбільш характерними репрезентантами кулінарії Галичини?